Продовжую писати "Афродита. Пиятика на березі моря". Уже дописалась до такого, що німфам більше не наливати))) Отже,
Німфи дорвались до вина Афродити))))
Тоді Афродита махнула рукою
Й відсіла від амфори трохи подалі.
А німфи полізли скоріш до напою:
Черпали повітря – вина не дістали.
Зі злом нарікали, що жадні богині
Попили усе, що сягала черпалка,
Лишивши їм в амфорі осади винні,
Та й тих не дістати!.. Одна взяла палку –
Хотіла відбити від амфори шию
І влізти углиб з головою, щоб кухлем
Зі самого дна зачерпнути помиї,
Вино тобто… Інша вхопила за вуха
Ту амфору й стала крутити у боки
(Посипавсь пісок по її візерунку),
Щоб вийняти з ями (хоч плач тут – глибока!)
І врешті напитись солодкого трунку.
Підскочили хутко дівчата на поміч,
Посудину взяли за вуха, за горло,
Приклались і, наче божественний овоч,
Звільнили з глибин – ледь віддихались згодом,
Бо амфора та була зросту людського.
Шепталися німфи і перезирались:
З вином Афродита упоралась скоро,
Якого би німфам хватило й на старість!
Своє здивування ховали у тіні
І міряли поглядом стан її тонкий.
«І як стільки влізло в худеньку богиню?
Мабуть, дуже довго вона одинока…»
Але позабувши про втому й напругу,
Вронили, щоб краплі солодкі лизати.
Свої язики підставляли по кругу
До горлечка, наче широкі лопати.
А їхні роти роз’їдала цікавість,
Бо досі не знали ні міці, ні смаку
Питва Афродити, що ось настоялось,
Любовного трунку – афродизіаків.
Вино, що терпкими потічками в рота
Стікало і липло – ковтали, як воду.
До шалу, оргазму і навіть блювоти –
До краплі допили – такий-то був голод!
Які ж вони є – Афродитині чари?
Всі німфи неначе розмились й поглухли,
Губами бубніли та більше мовчали
Й безсило попадали дохлі як мухи.
***
 Якось так)))
Хотіла на власних м’язах перевірити, як воно стрілялося тим дівчаткам, про яких я останнім часом багато пишу :))
Ну, починати треба змалечку (десь в старих фотках у мене є з Музею іграшок дитячі іграшкові луки, на яких малеча готувалась до дорослого життя...) Бо без підготовки ліву руку важко втримати нерухомою, правій не вистачає сили натягати тятиву, але то таке...
За легендою (спростованою суч. фахівцями) амазонки позбувались однієї з грудей, щоб не заважала стріляти. Мої враження - заважає чи не заважає - лишились суперечливими. Бо рука, що натягає тятиву, підноситься досить високо (щоб око оцінювало траєкторію польоту стріли). Але кілька разів мене так добряче черкнуло опір’ям по грудях, я навіть не зрозуміла, як це сталось. Поруч стріляли чоловіки типу профі, то вони вдягали захисні нагрудники.
Короче, постріляла і склала своє враження про м’язові навантаження, вимоги до міткості, швидкості стріляння (а треба стріляти дуже швидко, на приціл залишаючи якісь долі секунди, бо інакше підводять м’язи - не мої слаботреновані, а взагалі).
На фотці - то моє найперше заняття, там ще поза неправильна, якщо раптом хтось "профі" захоче придовбатись))), бо потім я вже не фоткалась. :)
***
Ще з минулого року взяла собі за правило: не нити в інтернеті про те, що мені не подобається, з чим я не згодна, що мене обурює і тривожить в українському сьогоденні - те, на що я все одно не можу впливати. А займатись тим, де я сама визначаю результат, робити щось корисніше, ніж імітація активності на фб.
От пишу "Афродиту", хочу її нарешті закінчити (бо почала ще в 2011-му). Хоча оте перше на мене тисне. Після прочитання українських новин важко налаштуватись на безтурботний світ Афродити. Весь час переслідує думка, що я роблю щось не те. Як можна писати "Афродиту", коли в країні війна?
А я сідаю і закінчую "Афродиту". Бо раз почала - треба закінчити. Поки ще вдається на неї налаштовувати себе.
***
Тетяна Белімова говорить, що в моїй творчості, зокрема "Афродиті" є щось спільне з неокласиками (начебто я у них вчилася). А я думаю, що стібатися з Афродити я вчилася у Івана Котляревського. :)
(малюнок з інтернету)
***
Ладно. Зняла зі сторінки уривок про п’яну гетеру, щоб нікого не шокувати. Бо я не попередила одразу, що це з "Афродити", а там з першого рядка загон))) "І чим я страшніша за п’яну гетеру? Хіба не доглянута, тілом не гожа?!" :)
Колись вже все разом опублікую. :)
***
Відправила свою "Орлеану" у "Фонтан казок" на конкурс. І знаю ж, блін, що неформат))) і що зараз її назад на мейл вернуть)) Бо нєфіг писати епічні твори віршами! :)
***
Підвисло мовчання на зоряній ниті,
Лиш німфи хропіли, як дикі ведмеді.
Крутила стрілу у руках Артеміда
І нігтями їй колупала осердя...
(З "Афродити")
***
Учора наново перечитала свою "Орлеану", написану 3 роки тому і досі не видану. Дійшла висновку, що вона складнувата для сприйняття. Але я сказала в ній все, що хотіла сказати, і через три роки не хочу змінювати ні рядка...
(хіба косметичні правки) :)
***
Нарешті дісталася додому і звела в купу усі шматки про Афродиту і Адоніса. :)
Прочитати зведений варіант можна тут: Афродита і Адоніс: Любовний п’ятикутник)))
***
Пишу пишу цю "Афродиту", а вона все ніяк не закінчується... :(
І головне ж, я знаю, що сюжетно фінальний рядок дуже близько...
***
Про пояс Афродити. Звідки він взявся і що Афродита з ним робила, я писала в "Дошлюбній сповіді Гефеста". Потім було трошки (навіть не трошки) в "Спорядженні Амазонки". А це - типу заключна історія. Це мікс різних міфів, які в поєднанні скидаються на гон. Але Афродита розповідає це, будучи добряче напідпитку, а взагалі вони з Артемідою пиячать з лютого місяця, тому їм все можна пробачити. :)))
Гон про пояс Афродити можна прочитати тут: Ну, таке... :)
***
Щоб писати епічні твори, мені треба уявляти своїх героїв, весь час тримати їх "перед очима".
Це може видатись кумедним, але "золоту Афродиту", яка з небесної висі в чарівному плащі стрибає на поле Троянської битви і рятує цим плащем героїв-троянців, я писали з цієї от панночки. :)))
|
