А мої амазонки саме п’ють вино з амфОри, що греки для скіфів везли через море. :)
Закінчила писати ще один вірш про амазонок. :)
Я ж казала колись, що напишу твір, де слово "кобила" стосовно жінки буде не образливим, а навпаки - компліментом. Так от, вчора я цей твір написала. :)
Руда Кобилиця
Сиділи дівчата на березі річки,
Найстарша плела меншим сестрам косички,
Щоб мокре волосся під сонцем яскравим
Просохло і стало в усіх кучерявим.
Аж чують: на іншому березі табір
Наповнили радісні крики і гамір.
Схопилася старша: «Дивіться, дивіться!
Вертає із військом Руда Кобилиця!»
«Глядіть же! На конях звисають рамена!
Везуть наші діви мужів полонених!»
«Вертаймось! І будем їх теж зустрічати!..»
І поки брели через річку дівчата,
Хвіст куряви коні здіймали угору,
Назустріч їм бігли жінки таборові
І дів розпашілих хапали в обійми,
Гукали вітання і в честь їхню гімни.
А ті, войовничо стовбурчачи гриви,
Знімали із себе мечі і сокири,
Скидали на землю упійману здобич
Й ногами топтали, щоб бідкалась поруч.
Дівчатка ж всоромлено сіли скраєчку
Й дивились, як в табір останні вервечки
Заходять, як втомлені коні пасуться,
Як стогнуть поранені діви у муці,
У плямах кривавих, мечами роздерті…
Жінки таборові їх тягнуть в намети.
Втішає і дбає про кожну цариця –
Блискуча, як сонце, Руда Кобилиця.
Від захвату діти роти розкривали:
Чешуї на ній мерехтіли яскраво,
Світився шолом, наче іскри горіли,
І хвіст золотавий із кінської гриви
Звивавсь над шоломом, прикріплений стóрчма…
А дівчинка менша сестрицям шепоче:
«Яка вона чуйна! Яка вона добра!..
І як все вміщається в серце хоробре?
Хвилюється, наче жінки таборові,
Що за материнством облишили зброю…»
У відповідь старша шепоче сестриця:
«Вже довго воює Руда Кобилиця.
Набачилась досі страждання і болю,
Як мертвими падають діви із коней.
У неї чешуї ховають від люду
За блиском всуціль пошрамовані груди…»
Тим часом Руда Кобилиця на щит свій,
Що, шкурою напнутий, в травах лощився,
Скидала шолом, мідну одіж, оруддя…
В сорочці, гаптованій злотом на грудях,
З тонкої, аж світиться наскрізь, тканини –
Заскочила швидко коневі на спину.
Стрункий силует обійняв зразу вітер,
Розкидав руді її кучері виті.
«Красива яка вона! – меншенька шепче, -
Неначе пристала до війська уперше!
Але ж вона зріла, і літ їй багато!
Вона навіть старша є, ніж наша мати!»
Сестра їй говорить, ховаючи погляд:
«Не заздрь її віку, краса ця без плоду.
У неї були перемоги і слава,
А тільки ніколи дітей не бувало…
Тому наші матері, пишні, як хлібці –
Не рівня красою Рудій Кобилиці,
Бо поки дітей своїх пестили змалу,
Вона всі роки із коня не злізала…»
Руда Кобилиця же, маючи намір
Мужам дати раду, об’їхала табір,
Поранених й цілих – усіх полонених –
Оглянула й дівам говорить натхненно:
«Ми бились хоробро, полон наш багатий!
Сьогодні, дівчата, ми будем гуляти!
Вино відкоркуєм із тої амфóри,
Що греки для скіфів везли через море!
А хто хоче втіху вкусити жіночу
І встиг вже три вороги вбити власноруч –
То ви не соромтесь, беріть собі лежня,
Та будьте допіру із ним обережні!»
Наповнений келих цариці принесли.
Вона підняла його високо: «Сестри!
А хто не з мужами – то дякуйте зброї,
Богів наших славте і пийте зі мною!»
Найменша тримає сестрицю за плечі:
«Чому не бере собі мужа на вечір
Руда Кобилиця? Стара вже кобила –
Невже за свій вік вона трьох не убила?..»
А старша говорить, сестер обійнявши:
«Руда Кобилиця, воїтелька наша,
Мабуть, із десяток убила й сьогодні.
У неї рахунок ведеться на сотні…»
«Чому ж вона оком на мужа не кине?
Вона ж так ніколи не родить дитину…»
«А бо ні мужів, ні дитини не хоче,
Вона тільки дбає про царство жіноче…
І більш не поєднує втіхи і владу,
Навряд чи вона тому рішенню рада…
Життя їй піднесло жорстоку науку.
…Колись, як мужів розбирали для злуки,
Руда Кобилиця по царському праву
Найліпшого мужа обрала у пару.
Говорять, лицем був і постаттю красень,
Всі діви на нього дивилися ласо.
І воїн хоробрий, і поглядом гордий,
І в рисах – уся родова його врода.
Хотіла лягти з ним у тіні запóнок
І гідно продовжити рід амазонок…
А він відказав їй: «У рабстві не можу
Я тілом кохати царицю ворожу» -
Й всміхнувся. За те йому пестили спину
Аж три батоги цілий день без упину.
А потім, коли він нарешті одужав,
У царський намет привели цього мужа,
У травах скупавши живильних й пахучих…
Оглянув царицю він поглядом влучним.
Вона ж, розхвильована, голосом скутим
Ураз наказала його роздягнути,
Щоб зріти беззахисність дужого тіла…
Вона перед ним, як маленька, тремтіла.
Коли ж залишились вони наодинці,
Він спробував вбити Руду Кобилицю –
Їй груди проткнути її же кинджалом,
Коли вона в нього в обіймах лежала…
Вона й зрозуміти не встигла, як стався
Стрімкий поєдинок левиці і барса,
Чий досвід і вправність сягнули вершини –
Як муж той упав із кинджалом у шиї.
Вона не була ні жива, ані мертва,
Коли того мужа забрали з намету.
Мовчала, закрившись, чи тиждень, чи й більше,
Аж поки до гурту жіноцтва не вийшла.
І каже: «Щоб більше царицина слава
В краях амазонських не знала осмалу,
Які б не були перемоги – не гоже
Пускати рабів на царицине ложе!»
Дівчата схвильовано терли коліна,
Вже згарище неба за обрієм тліло
І вечір стелився вологим туманом,
Високий вогонь розпалили у стані.
Жіноцтво домашнє і спритні кобили
Сиділи з вином і про щось говорили.
Між ними світилась Руда Кобилиця
Із сонцем на грудях й вогнями в зіницях.
| 
