Тоді Афродита махнула рукою
Й відсіла від амфори трохи подалі.
А німфи полізли скоріш до напою:
Черпали повітря – вина не дістали.
Зі злом нарікали, що жадні богині
Попили усе, що сягала черпалка,
Лишивши їм в амфорі осади винні,
Та й тих не дістати!.. Одна взяла палку –
Хотіла відбити від амфори шию
І влізти углиб з головою, щоб кухлем
Зі самого дна зачерпнути помиї,
Вино тобто… Інша вхопила за вуха
Ту амфору й стала крутити у боки
(Посипавсь пісок по її візерунку),
Щоб вийняти з ями (хоч плач тут – глибока!)
І врешті напитись солодкого трунку.
Підскочили хутко дівчата на поміч,
Посудину взяли за вуха, за горло,
Приклались і, наче божественний овоч,
Звільнили з глибин – ледь віддихались згодом,
Бо амфора та була зросту людського.
Шепталися німфи і перезирались:
З вином Афродита упоралась скоро,
Якого би німфам хватило й на старість!
Своє здивування ховали у тіні
І міряли поглядом стан її тонкий.
«І як стільки влізло в худеньку богиню?
Мабуть, дуже довго вона одинока…»
Але позабувши про втому й напругу,
Вронили, щоб краплі солодкі лизати.
Свої язики підставляли по кругу
До горлечка, наче широкі лопати.
А їхні роти роз’їдала цікавість,
Бо досі не знали ні міці, ні смаку
Питва Афродити, що ось настоялось,
Любовного трунку – афродизіаків.
Вино, що терпкими потічками в рота
Стікало і липло – ковтали, як воду.
До шалу, оргазму і навіть блювоти –
До краплі допили – такий-то був голод!
Які ж вони є – Афродитині чари?
Всі німфи неначе розмились й поглухли,
Губами бубніли та більше мовчали
Й безсило попадали дохлі як мухи.
