Вже відкрила оце ненажерливе на оперативну пам’ять страховисько - Індизайн. Треба закінчити з версткою своєї нової книги "Малолітка". У зв’язку з Медвіном і різними організаційними та іншими відволіканнями у мене випав майже місяць. Роблю собі каву і пірнаю в книжку, на скільки мене вистачить.
Є відчуття майбутнього вірша. Щось крутиться, але не зрозуміло, яка ідея, образ. Робота з версткою може усе зіпсувати, і вірш відлетить непійманим. Але треба закінчувати початі "нетворчі", але "навколотворчі" справи.
Таки впіймала свій вірш. Не знаю, про що це і звідки він узявся у мене в голові, але є...
Око пророче
Рідко йому відкривається око пророче
Й, щойно відкрившись, жахає: полуплені ґрати,
Хвилями бурі піщані виколюють очі,
Іншим же очі блискучі в багато каратів
Дзьобають чорні птахи… Їхнє пір’я сталеве
Трохи дзвенить у повітрі – рожево-солодкому,
Що накриває собою безкрайню пустелю,
Що обпікає легені короткими ходками.
Світ, у якому безсила хімічна наука,
Кожна наука – вичерпна, ну хто би подумав!
Той, хто це бачить, безсило заломлює руки,
А прогресмени давно спочивають у трунах.
Люди у сірих каптанах й титанових латах,
Їхні скелети сталеві зі світу поснулого
Тягнуть книжки, і дискети до себе за ґрати,
Мріючи щось зрозуміти про давнє минуле.
Опубліковано впродовж листопада на моїй сторінці на Фейсбук http://www.facebook.com/profile.php?id=100002635781323
Читати повністю>>>
Переглядів: 773 |
Додав: Антонина |
Дата: 29.11.2011
|
|
|
