Весна-поетеса: сайт Антоніни_Спірідончевої

Інформація про книгу, розміщена на сайті видавництва «Факт»

Автор: Антоніна Спірідончева

Видавництво: Факт

Розділ: Поезія
Серія: Поезія. Поза серіями
Рiк випуску: 2009
Розмiр: 128 с.
Формат: 70х100/32

Антоніна Спірідончева в мережі Інтернет друкується вже не один рік. А от ця реальна її збірка – перша.
Поезії Антоніни – двомовні. Вони напрочуд легкі, прозорі і мелодійні. В них пульсує Думка і живе Образ. Ці рядки в наш складний час – ніби ковток чистого повітря. А двомовність тільки допомагає читачеві у розумінні себе і світу.

За книгу «Весна-поетеса» Антоніна Спірідончева відзначена дипломом у номінації «Дебют молодого автора»  конкурсу «Книжковий дивосвіт України» ХІІ міжнародного книжкового ярмарку «Медвін: книжковий світ - 2009»

=====================================================================

ФРАГМЕНТАРНО

Кілометри стрічок у оселі,

Більше сотні старих фільмокопій,

Що спаковані в «банки консервні»* -

Їх в архіви відправила доля.

Тільки надписи шрифтом New Roman

Мовчазніють про зміст їх і значення.

Справа плівка – це лідер по зборах,

В неї грошей до біса потрачено...

...І реклама, і іміджетворення,

Але вийшла з прокату освистана.

А по центру – ціла трилогія...

В ній герої чужі, чужа істина.

Є «бюджетна» на верхній полиці.

Там вся гордість її режисера,

Він душі туди вилив криницю,

Все шукав своєрідну манеру.

Під ногами обрізки-непотріб:

І любовна обірвана сцена,

Спецефекти, високі промови,

Що нікому тепер і не треба.

Як кіно, і життя наше плине:

Щось забулось, а щось було марним.

Свої долі ми бачили в фільмах...

Все було вже колись – фрагментарно.

* «консервні банки» - професійне, так називають круглі металеві упаковки для кіноплівки.

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Відлітають, як хмари, роки, поспішають за вітром

І збираються в товщу давно вже не білих вітрил.

З одного боку неба – безформенна сіра палітра,

А із іншого – котиться вниз до землі небосхил.

А можливо, роки – то є хмари, що небо відкрили?

Враз повинна звільнитись прозора небесная синь.

А ти - сонцем осяяний птах, що, розправивши крила,

Так натхненно кружляєш у небі нової весни.

КОЛИСКОВИХ НЕ ТРЕБА

Колискових не треба,

       я спати не хочу, не буду.

Ще не вечір, і небо

       вдягається в сукню розпутну.

Дуже скоро почнеться

       гроза: загримить, затанцює.

Я не спатиму серцем,

       вколисана, я все почую.

Подивлюсь на негоду

       й поразку її не зі спальні.

Хтось на казку погодивсь,

       мені б – жити в світі реальнім.

Заспокоїться небо,

       усім свою синь подарує.

Колискових не треба.

       Хто спить, перемог не цінує.

ЗІРКИ

Я вгору задивилась. В холодно-чорнім небі

Крижинками світилися тисячі зірок.

Їх мерехтливе сяйво заполонило й мене,

І в темінь захотілося самій зробити крок.

Можливо, там є радість коханого зустріти,

Відчути поцілунки і подиху тепло.

Та я не хочу знову, кого люблю, спинити,

Бо, що зі мною буде, йому вже все одно.

Мене давно немає в його крихкому серці,

Він із мого полону звільнив свої думки.

Я пречудово знаю: кохання не озветься.

Мій милий так далеко, як і оті зірки.

МІСЯЦЬ ПИХАТИЙ

Парко спати, виходиш із хати

В ніч вологу. Сочить прохолода.

В небі місяць розлігся пихатий,

Аж упрів у нічній насолоді.

Оточився зірками-дівками,

Кинув ковдру убік – йому жарко.

А за краєм небес зірка гарна,

Щоб не стрітися з ним, спить до ранку.

НАМИСТО

Відспівалося літо. Тим часом і ми

Розлетілись, як те жовте листя.

І прямує самотність назустріч зимі

З подарунком на згадку – намистом.

Телефонний дзвінок запросив на вечірку,

Натякнувши на зустріч півсловом.

Ми не бачились довго, але моя зірка

Хоче вірити в свято любові.

Віднайшла у забутій шухляді намисто,

Подароване милим ще влітку.

Та вдягнуть не змогла – розлетілисть барвисто

По кутках зірочки-намистинки.

БУВАЙ

Я знаю, вільний ти, як птах.

На висоті, але в печалі.

У тебе радість на вустах,

Та віддаєшся легко жалю.

Хоча у небі ти не сам:

У тебе безліч давніх подруг.

Усе, що я тобі віддам,

Одразу зникне з поля зору.

Бувай, лети у своє небо.

Мене чекає власна доля,

Мені птахів, як ти, не треба,

Бо небо – інша є неволя.

ОСІНЬ

Замерзли руки, очі, губи,

Прохожі і дороги.

Мордує щастя аж до згуби

Зла осінь білоока.

Тріпає коси хижий вітер,

Хвостатий, сіролиций.

В його думках ніким не грітих

Жевріє таємниця.

На осінь в нього є образа,

Бо та, чистенько вмита,

Учора виданим указом

Заборонила літо.

БІЛА ПІСНЯ

Надворі день на диво прохолодний,

Співа мороз повільну колискову.

Ледь чути голос змерзлої природи,

Лунає плач і біла пісня знову.

Усе чека на сонячне проміння:

Дерева - тихі, сніг цілує гілку,

Не злиться вітер... Скоро вже цвітіння

А поки сонце – лиш холодна зірка.

ВІРЮ В УДАЧУ

Я пронесла крізь сніги й заметіль

Ці почуття. А для чого – не знала.

Вирішив ти, що від них утекти

Краще. І далі шукатимеш славу.

Ти хочеш усе, але сил досягти

Нема, треба більше терпіння і часу.

Тобі значно легше забути й піти...

Це в мене кохання, сліз море, образи...

...Стеріг мене поглядом і обіймав.

А пам’ять багата на різні дрібниці.

Ти так про кохання мені й не сказав.

Це я закохалась у твої зіниці.

Ти граєшся сонцем, я плачу дощем.

Ночами гуляєш і сієш розлуку.

У серці моєму непроханий щем,

Ти – далі ховаєш то очі, то руки.

А я не боюся ні зливи, ні бурь,

Снігів не страшуся, за сонцем не плачу,

Сумую одна, потихеньку живу

І все іще вірю у справжню удачу.

НЕЗНАЙОМКА

(фантазія)

- Ласунчику, то не твоя цукерка?

- Хоч не моя, та я її візьму.

- Ласунчику, скажи мені відверто,

 Де загубив цукерку ти свою?

- Моя кохана у краях далеких,

Їй байдуже, що я тепер один.

Солодша ж ти за ту мою цукерку,

Не шкода, що кохану не спинив.

- Від твоїх слів я не прийду до тями.

Але скажи, що сталося у вас?

- Любов давно покрилася снігами,

Бо не пройшла випробувань на час.

- Ти дивишся на мене так спідлоба?

- Пробач, думки у щось таке сплелись...

Мені здалось, що в нас одна дорога,

Ми вдвох щасливі будемо колись.

- Стрімкий політ думок і сподівання

Висловлюєш так просто, без умов?

- Пробач, я червонію. Це кохання,

Незвідана ніким палка любов.

- Чекай, ти вже верзеш якісь дурниці...

- Ти мене маниш пристрастю очей.

Я й сам вже власних слів не розумію,

Від наших божеволію ночей.

- Ти що?! Між нами...

- О, пробач, це мрії.

В моєму мозку повна чортівня.

Я від одного погляду дурію.

Кохана, ти усе моє життя!

ЖАР ТВОЇХ СЛІВ

Хтось зрозуміє цей жар твоїх слів,

Хтось не почує ніколи його,

В когось цей жар викликатиме гнів,

Комусь, так сталось, ти просто ніхто...

Хтось пригадає минуле своє,

Юні роки і бажання тих літ,

Хтось посміхнеться тобі і гукне

Щире і завжди приємне «привіт».

Хтось зігнорує ті щирі слова,

Пройде, неначе нічого не чув...

Та після слів цих вірішуй сама,

    ... Ким саме для тебе він був.

НАТХНЕННЯ, УЯВА, МАРЕВО

Хвилююсь. Тремтіння в голосі.

Але себе опановую.

Всміхаюсь. У кожнім порусі

Прострілює прохолодою.

Іскриться, палає зоряно.

Сама шукала яскравого.

І от воно, грає в кольорі.

Натхнення, уява, марево...