Дури
День був холодним, злостилося сонце,
Хмари неначе спадали униз,
Програне нами епічне дівоцтво
Кликало стрітись нас трьох, як колись.
Скільки не бачились ми, однорічки,
Врешті зустрілись, мов після сторіч,
Й попрямували в те місце до річки,
Де ми щоліта пірнали у ніч.
Темний пісок відпустили морози,
Наче повз нитки старого рядна –
Вниз по кривих самотканих борознах
Щойно стекла повенева вода.
Там, де розлігся в просторих палатках
Майже порожній без пляжників бар –
Час не змінився, він дихає парко
Тими ж чуттями, п’є лицарський згар.
Час не змінився, лиш берег цей вицвів.
Вже на нових поколіннях машин
Свіжі сліди нерозгаданих принців
Зяють в чітких ще протекторах шин.
Ми на повалений стовбур тополі,
Що гріб верхівкою воду в’юнку,
Сіли і пили з бляшанок поволі,
Тих, що з собою принесли в кульку.
Стрімко пливла за рікою розмова,
Спогади тисли то сміх, то курок.
Скільки в літах тих пригод і полови –
Не вистачає на все цигарок...
Пиво цідилось і йшло вже на літри,
Булькало в димі і в шепоті хвиль.
Ми обіймались, як три Афродити
В сяйві божественно злитих світил.
...Вечір роздмухав у небі пожежу,
Хмара розправила чорне крило.
Ми, вже дорослі і домом залежні,
Сплівшись в обіймах, вертали в село.
Ми простували по трасі, три дури,
Мов зачаровані рухом планет.
Нас обганяли машини і фури
І чуть не збив усіх трьох лісапет.
Потім стояли, веселі, під тином,
Місяць глузливо нас бризкав дощем.
Чорну цукерку зубами ділили,
Як не ділились ніколи іще.
| 
