Ми впали осені в немилість
Ми впали осені в немилість,
Нас розлучили сиві дні...
Ти грітись хутко йшов додому,
А я лишала непритомну
Свою прокляту соромливість
У мокрій вижовклій траві.
Тьмяніло щастя задарма
У вигляді нерівних смуг.
Як голосно не кличу – досі
Тебе нема й нема... Зима.
І жаль, що ноги тонуть босі
В глибокому, як сум, снігу.
|