СНІДОНОСЦІ

Дьяченко Ніна, Спірідончева Антоніна (співавторство), 2001 р.

Опубліковано:«Альманах сучасної української літератури «Нова проза», 2006р.

1.

Іван Самсонов давно мріяв стати депутатом. Ця мрія вималювалась у його свідомості, приникши глибоко у підсвідомість і вкорінившись там на тривалий час. Іванові навіть снилися червоні крісла у залі парламенту, і коли він прикидався від спалаху емоцій, ще кілька хвилин продовжував відчувати приємний запах матерії, на якій просиділи депутати попереднього скликання. Він може б і не подумав про депутатьсяке крісло, якби щовечора не дивився по телевізору випуски новин, де показували вгодовані пики народних обранців. Вони ледве видавали неповороткими язиками найпростіші слова, жестикулюючи при цьому незграбними руками, звичними більше до роботи в полі, ніж до розмахування ними в парламенті, принаймні на думку Івана.

- Крісло зручне, - говорив пошепки Іван, а він дуже любив зручні крісла, в яких можна розвалитися у будь-якій нахабній позі, - нічого не робиш і гроші отримуєш. Та які гроші! - вже на повний голос вигукнув він; його син, дві доньки та дружина несміливо подивились на нього. Іван не любив косих поглядві членів сім’ї, тому змушений був мріяти далі подумки: "У паламенських колах крутяться величезні, просто шалені гроші, тільки лох не спробує загребти їх до своєї кишені. Розмахувати руками в такт більшості я зумію, а мій язик рухається краще, ніж у циї кривляк. Щоби пробитися у залу засідань треба мати достатьньо грошей і гарну ідею, а це в мене є".

Справді, після розвалу Союзу Іван зумів створити власну фірму. То були скрутні часи: заважали ідіотські закони, прийняті цими бовдурами-депутатами, прийняті, напевне, після незміряної кількості горілки, коли їх мозок, як сліпе кошеня, потонув у алкоголі. Потім справи пішли вгору і життя налагодилось.

Але постійно обходити закони, приховувати прибутки, розраховуватися з підлеглими методом "чорної каси" йому набридло. Він просто втомився від цього. І якось, коли черговий раз податкова знайшла дрібні недоліки і оштрафувала на значну суму, бізнесмен несподівано для всіх вирішив балатуватися в народні депутати. Його яскрава мрія нарешті отримала реальну основу.

Саме розпочався «мисливський сезон виборів у Верховну Раду». Майбутні депутати несподівано пристрасно полюбили виборців. Хтось із претендентів узяв під свою опіку безробітних, хтось наркоманів... А Самсонов приклав зусилля і здобув собі ВІЛ-інфікованих. Дістати їх виявилось складнувато - хворі «шифрувалися» не гірше шпигунів, справедливо побоюючись бути вигнаними з роботи і жорстокої реакції рідних, друзів та особливо - сексуальних партнерів, тих, яких вони наражали на величезний ризик, задовольняючи свої природні потреби. Ледве зумівши віднайти певну кількість хворих завдяки допомозі свого помічника Ігоря, бізнесмен відкрив Центр допомоги ВІЛ-інфікованим. Його роботою зацікавились деякі всесвітні антиСНІДівські організації. А після десятку багатьох електронних лістів, в яких він детально розписував плани роботи на майбутнє і прикладав висмоктані з пальця результати, яких він буцімто вже досяг, - вони виділили кошти на його «благодійну» організацію. Іван, аби його підопічні не розбіглися у різні сторони ще до виборів, пообіцяв їм нещодавно винайдений в Америці медичний препарат, який подовжує життя ВІЛ-інфікованого на 30 років. Ліки коштували неймовірних грошей (навіть організації ООН не могли виділити їх у такій кількості). Але впевнений, що більше жодному кандидату його хворих не переманити, Самсонов зовсім розперезався, і само собою зрозуміло, ніяких ліків, ставши депутатом, він купувати не збирався...

2.

Вова Панько, лідер зібраних до купи ВІЛ-інфікованих, слухаючи солоденькі промови Івана Самсонова, наповнені туманними обіцянками і квітастими зворотами, анітрохи йому не вірив. ВІЛ-інфекція, яка катастрофічними темпами поспішала стати СНІДом, зробила його цинічним і жорстоким. Ось-ось хитка рівновага його організму порушиться і настане КІНЕЦЬ. Імунітет перетвориться на приємний спогад далекого минулого. Бактерії, мікроорганізми, якими насичена атмосфера, накинуться на беззахисний організм і зжеруть його. Він буде щодня гнити, як живий труп.

...Вова бачив, з якою обережністю бізгнесмен спілкується з підопічними. А Самсонова оточує ціла армія охоронців. Як і всі, хто працює у Центрі, вони мимоволі ставляться до хворих з острахом, з огидою, як до отруйних змій, які кожної хвилини можуть вкусити.

Так, Вова мріяв про ліки. Середня тривалість життя ВІЛ-інфікованого не така вже й велика. Постійні стреси і відсутність елементарних ліків, погане харчування... Спадок Чорнобиля... Десяток років... Хіба це життя?

Навіть штучно продовжене життя стане пеклом. Вова чудово усвідомлював це. Люди будуть боятися його і ненавидіти. А швидше за все - переслідувати і вбивати... "Інстинкт самозбереження... страшна річ..." - так думав Вова, починаючи ненавидіти нормальних людей. Тепер він розумів негрів... Дискримінація постала перед ним у яскравому світлі реальності.У глибині душі він завжди був комуністом.

- Потрібно усіх зрівняти, - шепотів він сам собі. - Нас повинно ставати все більше і більше...

3.

Вони відчинили двері відмичкою так легко, наче власним ключем. У коридорі було темно, скляні двері були темними - ніякого світла. Усі спали, звісно, як і усі нормальні люди о третій годині ночі.

Вова витяг з кишені пістолет, хоч і не збирався ним користуватись. Його вуста тремтіли, піт залив чоло.

Жанна пальцями, схованими у рукавички, відчинила двері, Андрій одночасно з нею відчинив інші. Це були дивні кімнати: майже відсутні меблі, люди спали один біля одного на підлозі на матрацах приблизно по п’ять чоловік у кожній кімнаті. Їх нервове тяжке дихання було єдиним звуком у тиші.

Ті, що прийшли, рухались тихо. Вони вдягли протигазники. Потім кожен з них направив невеличкі непомітні під зимовим одягом балончики на сплячих, і розрядили їх. З тихим звуком смертоносний газ заповнив дві кімнати. Люди померли швидко, навіть не прокинувшись.

Зачинивши двері, нападники обережно вийшли в коридор, де заздалегідь була викручена лампочка. У темряві вбивці тренованими рухами зняли з себе протигази та сховали балончики та зброю у сумки. Щоби не шуміти, злочинці скористалися сходами, де внизу їх чекав Леонід, який контролював вихід. Усі разом вони пройшли темним подвір’ям, сіли до старої “Волги” та поїхали геть.

Наступного дня у газетах з’явилась замітка про те, що невідомі вбили десятьох чоловік з таємної, але про яку всі вже знають, секти “снідоносців”, тих, які вважали, що кожна людина повинна добровільно заразитися СНІДом. Вони усі були ВІЛ-інфіковані і передавали свою інфекцію іншим людям.

4.

Слідчий карного розшуку Олексій Сокіл - один з тих, кому поручили розслідувати цю справу - довго сміявся.

- Одні вбивці вбили інших. Треба буде їм подякувати, коли їх заарештуємо, - сказав він своєму співробітнику і давньому ще з гуртожитку Академії приятелю Кості Ялишеву.

- От і дякуй, тільки спершу вдягни на них наручники. А то як би вони тобі “Нема за що!” не відповіли. Разом з кулею у лоб чи серце.

- Смішно й те, що цих “снідоносців” ми шукали вже давно, вони скоїли розбійний напад і забрали 20 гривень у старенької, вбивши її. І от вбивці встигли загинути. Цікаво, хто вони такі? - продовжував мислити вголос Олексій, дивлячись у вікно, де на підвіконні помирав великий кактус - символ приреченості у їх відділку. Його ніхто ніколи не поливав, усім було цікаво, коли він засохне.

- Ну гадаю, що вони... - Костя зробив вигляд, що думає, - вбивці.

- Геніально! - Сокіл розкрив обійми і поплескав друга по плечах. - Я впевнений, дуже скоро тебе чекає підвищення.

- Все одно нам треба з чогось починати, - глибоко зітхнувши, Костя почухав голову, як собака чухає вухо. - Особисто я гадаю, що вбивці кимсь фінансуються. Та й організовано непогано. Наче пройшли школу міліції чи мафії... Я серйозно кажу. Це не просто розлючені месники, це серйозна організація! Можливо, якась секта.

- Тоді гуд, дуже добре! Хай ці групи переб’ють одна одну, а ми звеземо усі трупи у морг, порахуємо їх та й закриємо справу. - Олексій, гордий своїми розумовими здібностями, пройшовся холодною з ледве теплими батареями кімнатою, засунувши руки у кишені.

- Такої погоди у морзі добре. Коли їм вимикають електрику, вони й не помічають цього.

- Хто, мерці? - уточнив Олексій, повернувшись до напарника.

- І вони теж. Усім дуже гарно. Крім нас. Коли вже перестануть економити опалення?! Я вже не можу так жити! - вигукнув Костя, затремтівши усім тілом. - Улітку відчуваєш себе на сковорідці, а взимку - у морозильнику.

- Так, і живі заздрять мертвим! – Олексій процитував фразу з мультфільму «Острів скарбів».

- Нам заздрити ніколи. Праця чекає. Треба встановити особи померлих, порівняти відбитки пальців з картотекою... І чекати результатів розтину.

- Перестань труситися, в нашому кабінеті не так холодно, як на вулиці, - суворо сказав Олексій і подивився у вікно. З вулиці було чути, як гуде сердитий пронизливий вітер. Костя, який зранку був у чудовому гуморі, одразу посерйознішав і підозріло подивився на колегу.

- Чому це ти згадав про вулицю? Тільки не кажи, що нам треба йти пішки на виїзд.

- Зараз поїдемо в СІЗО. Трамвайчиком. Було б непогано поговорити із тим диваком, що гордо називає себе "снідоносцем". Я щойно згадав, що його колег - сьогоднішніх вбитих - ми хотіли заарештувати сьогодін вранці. Ми його затримали за вчорашнє вбивство.

- Той, якого вирішили відправити на психіатричну експертизу, бо він плів якісь дурниці?..

- Так, тепер я бачу у його розповідях певний зміст, адже сьогоднішні трупи теж жили у старих будинках, як у казармах, про які постійно торочив заарештований. Він говорив, що решта "снідоносців" теж там мешкають.

- А може, ти поїдеш сам? Я ще маю багато роботи... - Костя опустив очі й почав заклопотано перебирати папери на своєму столі.

Сокіл подивився на співробітника, на його нещасне обличчя, і вирішив поїхати сам. А повернувшись із СІЗО, спітнілий і захеканий, він виклав суть своєї розмови зі злочинцем:

- Ти будеш сміятися. Він жив за тією ж адресою, де сьогодні вранці знайшли вбитих.

- Може, він їх і вбив?- автоматично запитав Ялишев.

Якщо у затриманого, крім проблем з головою ще й роздвоєння особистості у фізичному плані, то усе можливо. Тоді б одна його половина сиділа в СІЗО, а інша б ходила по старих будинках із газовим балончиком, - розробив свою версію вбивства Олексій, але все ж вирішив повернутися до суті: - Цей дивак стверджує, що належить до громадської організації - Центру допомоги ВІЛ-інфікованим. Усі її члени заражені цією хворобою. Вони називають себе "снідоносцями". Не знаю, чи можна вірити затриманому, але якщо у цій організації усі такі ж божевільні, то ми з ними ще наморочимося... Отже, можливо, що вбиті були теж були з цієї ж організації...

- Так, а поки ти їздив, я уже отримав результати розтину! - Костя дістав кілька аркушів з папки. - Розтин показав тільки те, що усі вбиті - ВІЛ-інфіковані і померли від чадного газу.

5.

Дивна оселя. Мабуть, старий будинок, з якого відселені усі колишні мешканці. Три просторі кімнати, сполучені довгим коридором, і жодна з них не освітлена. Це наче царство мертвих. Але в кімнатах спочивають живі люди. Одні сплять, другі ворушаться, інші розмовляють між собою. Їх шепіт напружений та злий. Повітря важке, але усі вікна зачинені. У кімнатах високі стелі й відсутні меблі, тому складається враження, що людей помістили у великих коробках, де їм має бути затишно і безпечно.

Один з них, Вова, рудий парубок років тридцяти, сидів на матраці біля холодної батареї і монотонно звертався до присутніх, які могли його чути:

- Завтра буде важкий день. Нам необхідно знищити усіх конкурентів. Вірус імунодефіциту - це сильна зброя, але занадто небезпечна через свою здатність змінювати будову формули. Він швидко модифікується, прилаштовуючись до нових засобів від нього. Ми не можемо заражувати одну й ту саму людину різними вірусами СНІДу. Це аморально, оскільки подвійне інфікування значно прискорить смерть хворого. А люди повинні жити приблизно однаковий термін. Нечесно, коли одні живуть дев’яносто років, інші - сорок, а деякі, кому найменше пощастило - двадцять чи тридцять. Тому дуже важливо, щоб усі люди були інфікованими, але не по кілька разів. Для цього нам необхідно знищити інших “снідоносців”, які теж займаються подібною діяльністю.

Вова замовк, а усі, заклякнувши від цікавості, продовжували дивитись на його обличчя, наче очікували продовження геніального монологу. І дочекались.

- Ми маємо повне право вбивати інших “снідоносців”, тому що наша мета благородна, а вони дурні, бо працюють на бізнесмена, який хоче пролізти у парламент і викинути їх на наступний день після виборів. Самсонов не повинен знати, що ми відділилися від своїх колишніх колег, оскільки фінансування бізнесмена нам поки що необхідне.

Вова Панько кілька місяців тому став лідером серед цих диваків, у крові яких хлюпає ВІЛ-інфекція і які хочуть розповсюдити її по всьому світу. Він єдиний з них, хто мав зброю. Володимир і раніше лідирував, коли був молодий, його з насмішкою і заздрістю називали стилягою. Вова був популярний серед однолітків, ще за часів Радянського Союзу він міг собі дозволити носити модні джинси та мати статеві стосунки з дівчатами, не вступаючи для цього у шлюб.

Вова притискався до холодної батареї, хоч на вулиці стояла зима. Таким чином він випробував свої нерви, отримуючи насолоду від мазохізму.

- Раніше на теренах комуністичної країни не було СНІДу, про цю заразу ми нічого не знали, а якщо хтось і знав, то уявляв її черговим недоліком капіталізму, - з чорним гумором і гіркою посмішкою промовив Андрій, невимушено дивлячись в очі своєї дівчини Жанни.

Андрій і Жанна сиділи поруч. Вони кохали одне одного, їх тіла ніжно притискались, а руки безтурботно сплелись. Було дещо, що їх об’єднувало і міцно тримало разом. Колишня дівчина Андрія зробила його ВІЛ-інфікованим, за що хлопець зненавидів її. Але тут, у секті, він знайшов своє справжнє кохання.

Жанну заразили у лікарні недостатньо чи неякісно продезінфікованим інструментарієм, хоча всі й досі дивуються, як це могло статись. З того часу вона люто ненавидить медиків.

Друг Андрія Леонід, який сидів неподалік вікна і пошморгував носом, був навмисно заражений наркоманами. П’ять років тому хлопець навчався у престижному вузі, батько-полковник подарував йому іномарку, дівчата з найкращими фігурками переслідували його повсюдно. Одного вечора у під’їзді власного будинку його перестріли ін’єкційні наркомани і проти волі зробили укол з метою підсадити батькового синка на героїн. ВІЛ-інфекція потрапила до його крові одразу.

Усі три кімнати заповнені людьми, які, на їх думку, несправедливо покарані долею. Тут є і ті, кому за тридцять, і підлітки, які ще не закінчили школу. Їх мета - зрівняти людство, заразити усіх і покласти край існуванню людей на планеті з їх егоїзмом та соціалізацією.

- Ми робимо благородну справу, - тихо, але впевнено промовив Вова, засинаючи, і у приміщенні запанувала грізна тиша.

6.

Він завжди подумки називав себе Великою людиною. Це підіймало і так велику самовпевненість аж до небес. Іван Володимирович Самсонов завжди ходив по коридорах власної фірми високо піднявши голову. Це надавало його маленькій товстій фігурі величі. Як і багато людей, він вважав, що народжений творити великі справи, але відрізнявся від них тим, що справді багато чого зробив для себе...

... Гарна, як дівчинка з обкладинки модного журналу, секретарка нервово посміхалась.

- Доброго дня, пане, - (він полюбляв, коли його так величали) - ваш компаньйон вже чекає.

Іван недбало поглянув на червону шкіру руки. Долоня встигла змерзунти, поки бізнесмен біг біг від автомобіля до входу в офіс. Надворі було холодно - середина зими.

- Так, я трохи спізнився. Сподіваюсь, Олено, ти добре розважила мого товариша? - він підморгнув, ставши схожим на порося.

Дівчина почервоніла, зробила вигляд, що розбирає якісь папери на своєму столі.

- Звичайно, пане. Я завжди намагаюсь прислужитися Вашим гостям.

З-за погано причинених дверей кабінету бізнесмена долетів такий звук, наче хтось застібав штани на блискавку. Коли Іван Самсонов увійшов туди, то побачив свого на диво худорлявого товариша, який виконував будь-які доручення Івана, давно забувши і мораль, і совість. Той, підстрибуючи на одному місці, намагався натягнути на себе штани, які щоразу спадали на підлогу.

- Ти схожий на опудало! - з презирством сказав шеф, падаючи у своє велике м’яке крісло.

- Проте я не боюся розмовляти з божевільними “снідоносцями”, - відчитався той, теж падаючи у крісло навпроти Івана. Нахилившись, він дістав з-під столу невеличкий дипломат, відчинив його та витяг таку паперів.

- Я й досі не розумію, навіщо ви зв’язалися з цими ВІЛ-інфікованими?

- Люди, яким нічого втрачати, - велика сила, - сказав Іван, піднявши вгору великий волохатий палець. Поворушивши ним і постукавши нігтем по темній поверхні столу, він зло посміхнувся. - Щоб заробити великі гроші, треба на всяк випадок мати групу людей, які вірять тобі та підуть за тебе на смерть.

- Це може бути небезпечним, - застеріг його Ігор Заруцький. - Ви знаєте мене, я не дуже чутлива людина: можу сміятися, коли іншим страшно, можу холоднокровно вбити людину, але ці фанатики... Якщо вони націляться на вас, навіть армія їх не зупинить.

- І з кожним днем їх стає ще більше, - задоволено промовив Іван, потираючи долоні. - Я зробив розумно, підкупивши кілька закладів для хворих на СНІД.

- Чим ви їх так приваблюєте? Мені здається, у вас немає нічого для них, - з нервовою посмішкою промовив Ігор, з мимовільним жахом роздивляючись свого шефа. Його дивна влада над цими фанатиками лякала, навіювала думки про якісь надлюдські можливості цього чоловіка. Той знизав плечима.

- Це було не так важко. Хворі не дуже розумно поводяться, тому що їхній мозок спотворює жах. Спочатку я пообіцяв добути їм дорогі американські ліки, які здатні подовжити життя цих бідолах років на тридцять. А потім сказав, що у мене бракує грошей, але вони будуть, коли я прийду до влади. Вони повірили, бо усі знають, які гроші крутяться у нашому парламенті. Зараз ці божевільні готові вбити усіх моїх конкурентів заради можливості отримати ліки. Це, звичайно, дуже дорого, але, я сподіваюсь, до цього часу певна кількість моїх “снідоносців” уже помре.

- Порожнім балачкам у нашій країні навіть смертельно хворий не повірить, - підколов Ігор.

- Так, але світова організація по боротьбі зі СНІДом "Юнісеф" чим може, допоможе. А моя армія знає, що ми належимо до числа антиСНІДівських організацій. Так що я вбиваю одним пострілом двох зайців: по-перше, рекламуюся на телебаченні і у газетах, як рятівник нещасних ВІЛ-інфікованих, котрим наша держава дозволяє помирати без ліків. Ти бачив, з яким обуренням я кажу про це в камеру? Тільки за мої промови мене можуть обрати у депутати. А по-друге, деякі партії зі своїми непоганими програмами мають шанс виграти на виборах, тому, за допомогою “снідоносців” я хочу прибрати їх з дороги, як сміття. Саме вони повинні виконати цю роботу, інакше не отримають ліки та помруть, як безпритульні собаки.

- Ви страшна людина! - з повагою вигукнув Ігор.

- Так, я знаю. Але ближче до справи. Мене турбує, що один з лідерів секти, Володимир Панько, багато що робить, не рахуючись зі мною. Я чув, що він зібрав деяких з моїх “підопічних” і таємно створив свою організацію. Та, здається, вони нічого поганого не роблять.

- Я вас дещо розчарую. Я зміг поговорити з якоюсь Жанною, налякавши її тим, що вона може залишитись без грошей і ліків. Дівчина сказала, що вони просто спілкуються, бо мають багато спільного, але, здається, Володимир розвиває якусь свою філософію. Щось на зразок “білого братства”, тільки без Біблії, - Ігор помовчав, намагаючись підібрати слова, а потім продовжив: - По-моєму, вони усі трохи божевільні. Я так зрозумів, що ці тварюки заражають не тільки політичних конкурентів, а взагалі усіх поспіль. Або через статеві контакти, або дають наркоманам шприци з вірусом. До того ж мені здається, що Жанна щось приховала. Не здивуюсь, якщо вони заражають людей просто на вулицях.

Іван полютнів, стиснувши кулаки.

- Я так і знав, що колись щось подібне станеться! - заверещав він, червоніючи. -Якщо журналісти про це пронюхають, вони подумають, що заражати людей - це моя ідея! - Іван хвилинку заглибився у роздуми, а потім продовжив: - Поки що усе під контролем.

- На нас ніхто, звісно, не вийде, але якщо стане відомо про діяльність “снідоносців”... Тільки наша партія пов’язана з антиСНІДівським рухом. А для партії погана репутація - це кінець...

- Так. Але поки що усе під контролем. Ситуація виглядає приблизно так: хтось отруїв хворих на СНІД. А хто це зробив - невідомо. Очевидно, що ВІЛ-інфікованим немає сенсу вбивати один одного. Отже, на нас підозра не падає.

- Ще про Вову. Є оперативна інформація, що саме він і вбив тих десятьох, але достовірно це ще не відомо. До речі, вам не здається, що він веде свою політику? Можливо, йому теж хочеться створити свою партію і він бачить Вас своїм конкурентом? - жорстоко іронізував Ігор, показуючи усьому кабінету великі, як лопати, білі зуби.

- Звісно, ці новини ти приберіг на кінець розмови, - пробурмотів шеф, поправляючи краватку на шиї. Проте червоний колір не покидав його обличчя, роблячи його схожим на гнилий помідор. Ігор не без зловтіхи розвів руками. - Раніше ви мені не давали і слова втулити.

- Що ж, - промовив Іван, дивлячись напруженим поглядом у порожнечу, мов концентруючи його на дрібних деталях. - Цей Вова почав вбивати моїх людей... - задумливо бурмотів він, ледве ворухнувши губами, наче оволодіваючи прийомами чревомовлення. - Гадаю, більше не варто виділяти гроші на його підрозділ секти.

7.

Був вечір і надворі вже панувала темрява. Іван Самсонов сидів у своєму кабінеті. Йти додому і бачити заклопотану дружину йому не хотілось. Та й діти такі верескливі! А в офісі тихо і затишно. Зручне крісло завжди до його послуг, і секретарка приготує гарячу каву на першу вимогу.

Раптом приємною мелодією озвався телефон.

- Я слухаю, - голосно почав розмову Іван. - Добре, заїжджай. Я тебе дочекаюсь, - сказав він і вимкнув слухавку.

Годинник на стіні рівномірно відстукував секунди, і час тягнувся довго. Але так було кожного вечора, тому Іван спокійно сидів у кріслі і повільно курив.

Двері безцеремонно відчинились і на порозі з’явився Дмитрик, старший син бізнесмена, у такому вигляді, наче три ночі ночував у рок-клубі. Брудні потріскані кросівки, заношені та розірвані на колінах та сідницях джинси завжди засмучували Івана. Йому хотілось, бачити спадкоємця у дорогих черевиках, діловому костюмі та з краваткою на шиї. Але Дмитро носив те, що носив, і знімав тільки на ніч.

- Тобі не здається, що твій светр уже смердить? - спокійним голосом звернувся до сина Іван. - Ти б сказав матері, хай би вона його випрала.

Діма принюхався до рукава:

- Та ні, ще не смердить.

- Смердить, смердить. Я це відчув одразу, як твоя дурна голова просунулася у двері.

- Залиш у спокої мій одяг. Я прийшов до тебе у серйозній справі.

- Невже у такого дурня, як ти, можуть бути серйозні справи?

- Не чіпляйся! Чого ти завжди знаходиш привід познущатись з мене? Може, ти отримуєш від цього сексуальне задоволення?..

Іван роздратовано провів поглядом по стелі, але за двадцять років спілкування з Дмитриком навчився стримуватись. Спокійним голосом він продовжив:

- Я кажу тільки те, що бачу.

- А що ти бачиш? Може, ти хочеш сказати, що у мене вага черепного мозку менша, ніж в інших чоловіків? І на основі цього ти робиш висновок, що я дурний?

- Ти тільки послухай, синку, що ти верзеш. Де ти чув про черепний мозок? Краще почитай книжки. Може, хоч читати навчишся.

- Я умію читати!

- По літерах. Добре, що ти їх хоч впізнаєш.

- Тату, не знущайся. Краще дай мені картотеку членів твоєї організації. Я хочу переглянути фото “снідоносців”.

- Навіщо? Чи ти вже у щось вляпався?

- Тату, я переспав з одним хлопцем, бо він мені здався знайомим, а тоді згадав, що бачив його у твоєму кабінеті.

- Як це ти зумів? Чи не через оцю дірку? - Іван, глузуючи, тицьнув пальцем в оголену сідницю. - Я більше чути не хочу про вашу гей-компанію. І мені не зрозуміло, як можна кохатися з першим ліпшим виродком!

- Ми ж домовились, що ти мене сприйматимеш таким, який я є.

Дмитро нервово гортав особові справи лідерів і найближчих помічників свого батька по бізнесу. Його руки тремтіли, і якби не сила волі, то цокотіли б і зуби. І ось він знайшов папку з анкетою і фотографією Панько Володимира... Серце хлопця ніби стиснулось, стало важко дихати, тіло спітніло від страху. Дмитро дивився на фото, не зводячи з нього скляного погляду, очі налилися сльозами, і старому батькові стало усе злозуміло. Хлопець поклав папку на стіл, ще трохи постояв у нерухомій позі, а потім вийшов з офісу, нічого не сказавши.

- Чорт! - від горя вигукнув Іван і відкинувся на спинку крісла. Він знущався з Дмитра за його орієнтацію, але це не значить, що зовсім його не любив. - Я не думав, що вони доберуться до мого сина... Ніколи не пробачу собі, що викохав на своїй фірмі божевільних сектантів, які спробували заразити цього сцикуна. - Іван розглядав стелю. Вона була біла, але якщо добре придивитись, то можна нарахувати багато горбистих крапинок. Він продовжив свій монолог: - На семінарі з профілактики СНІДу розповідали, що за один статевий акт заразитися мало шансів. Дмитро, мабуть, не хворий. Нехай постраждає, може, хоч порозумнішає і перестане підставляти усім свій зад... Але пройти аналіз на СНІД я його все ж примушу... А цей Панько мені заплатись!..

Уже була глуха ніч. Секретарка давно відпросилася додому, в офісі було зовсім порожньо. Іван підійшов до виходу. Через скляні двері він побачив Дмитрика, який, змерзши, ходив навколо батькового бімера, певно бажаючи зручно дістатися додому. Бізнесмен, кивнувши на сина, звернувся до двох охоронців:

- Оце опудало до мене більше не пускати.

Іван Самсонов сів за кермо, дозволивши сину присісти поруч, хоча звичайно зганяв його на заднє сидіння. «Щоби не воняло!» - пояснював він Дмитру.

Батько непомітно спостерігав за обличчям хлопця: скляний погляд, незворушна маска, створена напругою м’язів, важке дихання - все це Іванові не дуже подобалось.

- Якщо ти щось із собою зробиш, я ніколи не пробачу тобі цього, - раптом тихо і серйозно промовив він.

Син мовчав, тільки продовжував стискати зуби й кулаки - нервова напруга ладна була розірвати його з середини. Здавалося, він зовсім не чув слів батька, а коли й чув, то вони ковзали його думками, наче тонкою кригою. Як шум міста, до якого звикаємо ми всі та перестаємо помічати...

Іван підвищив голос, схопивши Дмитра за плече, до болю стиснувши його, з кожним словом тон голосу ставав сильнішим та агресивнішим:

- Я пробачив тобі твоїх хлопців і відсутність бажання вчитись у Англії. Я вже звик до думки, що після моєї смерті ти розтринькаєш мої гроші у барах зі своїми гоміками... Але якщо ти дозволиш собі померти... Я цього не пробачу. Я зненавиджу тебе!

Дмитро похмуро мовчав. Менше за все він бажав комусь коритися, прислухатися до будь-яких порад. Але у цю хвилину він відчув себе безпомічним, розгубленим і тому вирішив підкоритися сильній волі батька.

- Що ти пропонуєш? Якщо я ВІЛ-інфікований, то мені немає навіщо жити.

- Не кажи дурниць! По-перше, ймовірність зараження СНІДом від одного разу досить мала, по-друге, я можу дістати тобі ліки, які подовжують життя ВІЛ-інфікованого приблизно на тридцять років. Це дуже багато.

- Я пам’ятаю. Ти якось затяг мене на лекцію, де про це розповідали, - вигукнув Дмитро. На його очах з’явились сльози.

- Тридцять років - це дуже багато. Навіть Лермонтов не дожив до тридцяти, і майже усі великі письменники ледве перейшли цей вік, - заспокоював його Іван, хоч обидва відчували себе погано. - Та я впевнений, що ти здоровий. Завтра ж поїдемо і зробимо аналіз.

- Добре, тільки щоб скоріше дізнатися про результати.

Іван дістав з бардачка машини таблетку демедролу.

- Ось, прийми на ніч, тоді час мине швидко, ти й не помітиш...

8.

Аліна, член однієї з багатьох партій, які активно готувались до виборів, цілий день розклеювала листівки. Вони закликали голосувати за лідерів партії, обіцяючи, як золота рибка, золоті гори. Доклеївши останні, гарненька дівчина у строгому костюмі, схожа на дочку дипломата, завмерла біля вологої брудної стіни. Листівка здалась їй схожою на свіжий некролог чи фотокартку покійника на могилі. Ноги гули, пальці боліли, шлунковий сік роз’їдав шлунок, в якому багато годин не було їжі. Глянувши на ручний годинник, Аліна пішла в сторону метро.

Уже темніло, вікна в будинках сяяли, наче зірки на небі. Контури будинків здивалися з темрявою, дерева теж ховалися у глибокому чорно-синьому кольорі. Жах мимоволі проникав у перехожих, які намагалися триматися поблизу світла. Усе здавалося нереальним, мінливим, крихким. Але до метро вона так і не дійшла. До нього залишався занурений у пітьму пустир, де-не-де порослий кущами. Ці кущі раптом підбігли до дівчини, закрили їй рота сильними людськими руками і потягли у глибину безлюдної пустоти.

Майже непритомна Аліна наче зі сторони бачила цю жахливу сцену так, ніби душа вилетіла з тіла і з висоти кількох метрів спостерігала за власним тілом.

Хтось з них стягнув з неї спідницю разом з капронками, розірвавши їх. Було так темно, що дівчина нічого не бачила. На якусь мить Аліні здалося, що її схопили чорти та потягли у пекло.

Згвалтувавши дівчину, незнайомці запхнули їй в рота кілька листівок, примусивши з’їсти їх. Відчувши смак клею, вона зрозуміла, що ковтає власними руками наклеєні шматки паперу.

- Якщо повернешся до своєї партії, так дешево не відбудешся! - пролунав холодний жорстокий голос. Рачкуючи брудним снігом, намагалася зібрати свій одяг. Вона злякано кивала головою, наче в неї почався нервовий тік. Хтось кинув їй в обличчя розірвані трусики і засміявся.

“Так, це пекло. На землі такого просто не може бути. Тим паче, зі мною,” - картала сама себе приголомшена дівчина.

- Не забудь перевіритись на СНІД, - ще більш нелюдським механічним голосом продовжив нападник

Намагаючись не тремтіти Аліна якось одяглась. Додому поверталась на маршрутці, злякано забившись у крісло. Про себе вона усілякими брудними словами лаяла партію, на яку працює. “Звісно, лідерів вони не чіпають, бояться. Завжди б’ють слабких. А сильні виграють за будь-якого розкладу, - коли Аліні було дуже боляче, вона заглиблювалась у філософію. - Тільки чому сильні такі жорстокі? Невже Бог теж безжальний? Чи то диявол зустрівся мені сьогоднію...”

9.

Перенісши хвилю оргазму, викликану не стільки сексуальним збудженням, скільки задоволенням від садизму, хлопці-«снідоносці» направлялись до старого сірого будинку. Вони прозвали цю оселю казармою за обідрані стіни та великі кімнати, де усі спали на підлозі по п’ять чоловік у кожній.

- Погано, що в нас немає світла. Але нас зігріє тепло братерства, - сказав один. Інший хотів йому щось відповісти, але не встиг. Пролунав гучний постріл, і швидка куля пробила йому нутрощі живота, а інша влучила у груди. Його друг не встиг навіть рота розкрити, як у його череп влучила третя куля.

У кущах зашаруділа висока постать Вови Панька, ледь осяяна світлом далекого ліхтаря. Хлопець, схоже, збирався вийти на тротуар і накивати п’ятами, але раптом усі околиці почули його пронизливий крик, власне, відчайдушний передсмертний зойк, і він упав на брудний сніг із перерізаним горлом.

10.

Олексій Сокіл та Костя Ялишев сиділи один навпроти другого. Їх робочі столи були поставлені таким чином, що оперативникам тільки те й залишалось, що один за одним.

- Ми маємо цікаву інформацію від наших дорогих експертів стосовно учорашнього вбивства, - першим почав розмову Олексій. Костя з подивом поглянув на напарника.

- Ти про тих придурків, які згвалтували дівчину, а тоді повбивали один одного, щоб замести сліди?

Сокіл, не звертаючи уваги на слова друга, вирішив, що саме час розпочати свій геніальний монолог:

- Давай з початку, щоб не заплутатись. Зранку до наших колег із сусіднього кабінету прибігла дівчина на ім’я Аліна і розповіла, що її згвалтували за те, що вона розклеювала листівки. Швидше за все, це були наші давні знайомі “снідоносці”, оскільки вони натякнули жертві, щоб вона пройшла тест на СНІД, - Сокіл помахав протоколом, як прапором. - Дякувати долі, наші колеги володіють чудовою інтуіцією. Оскільки вбивство, яке ми розслідуємо, трапилось майже там, де і згвалтування і приблизно в той же час, потерпілій показали фото вбитих і спитали, чи не чула вона пострілів поблизу, коли її гвалтували. Двох з них, застрілених, Аліна впізнала, бо вони і є зловмисниками. Отже, під час згвалтування вони були ще живі. А третього не бачила. Зараз дівчина проходить медекспертизу, яка встановить, чи було згвалтування. Згодом ми дізнаємось, чи належить сперма тим трупам, які за словами потерпілої, її згвалтували... - Олексій водив поглядом по стелі, вголос заглиблюючись у свої роздуми все глибше і глибше, так глибоко, що Костя не витерпів і перервав його.

- Якщо експертиза підтвердить, що дівчина говорить правду, - почав він говорити, - а швидше за все, це так і буде, значить, усе було так: двоє “снідоносців” згвалтували дівчину, щоб вона не розклеювала листівки. Тобто, їм за це заплатили... Потім, щоб міліція не вийшла на замовника, їх вирішили прибрати і заплатили найманцю, щоби він убив “снідоносців”. Той виконав замовлення, але щоб ми з тобою, такі розумні і професійні, не дісталися до істини, замовник надумав прибрати цього вбивцю і заплатив іншому. Той теж добре виконав свою роботу, і от тепер ми маємо три трупи... Що будемо робити? Почекаємо четвертого?

По виразу обличчя Сокола було видно, що він напружено думає. Врешті він видавив з себе:

- А чи не має діяльність “снідоносців” політичного відтінку? - раптом риторично запитав Сокіл і продовжив: - До речі, коли отримаємо результати балістичної експертизи, треба буде перевірити, чи не застосовувався пістолет, яким було скоєно вбивство, раніше. І можливо, ми з ним ще зустрінемось, адже при вбивці його не знайшли. А повинні були б. - Він нахмурив брови. - Зазвичай професійні вбивці залишають зброю на місці злочину. А тут інший вбивця, який вбив першого, забирає його пістолет... Або його сперли до нашого приїзду...

Почувся скрип дверей і в кабінет зазирнув їхній колега, котрий хоча і займався іншими справами, проте був у курсі всього цікавого.

- Я чув, що ваші трупи, усі троє, були ВІЛ-інфікованими, - промовив він.

- У тебе достовірна інформація? Оскільки я ще нічого не чув, - зацікавлено спитав Костя.

- Гадаю, що так. Нашим відомством чутки розходяться дуже швидко.

- Дякую, що сказав, - промовив Костянтин і заглибився у папери, поки Олексій клав у велику чашку цукор та два пакетики чаю. Костя саме дістав великий бутерброд, з одного боку якого стирчав товстий шматок сиру, а з іншого випирали шматки ковбаси, приплюснуті двома шматками батона. І опер вже потягнув його до рота, коли до кімнати зайшов начальник карного розшуку.

- Мені тільки що подзвонили і повідомили, що усі троє вбиті - ВІЛ-інфіковані. Смачного, - сказав він і вийшов.

- Він завжди вміє додати смаку до страви, - невдоволено промовив Костя, відгризаючи шматок свого бутерброду.

- І не кажи. Після його слів будь-яка їжа здається неїстівною, - позіхнув Олексій, з заздрістю поглянувши на страву товариша. Його мати не любила готувати, тому він і батько по дорозі купляли вермішель швидкого приготування, чи якусь булочку. - Проте я був би не проти з’їсти твій отруєний бутерброд.

- Їж свою вермішель, чи одружуйся, як я.

- Ні, це занадто велика жертва! Краще вермішель, ніж жінка!