СНІДОНОСЦІ

11.

Жанна бачила, як вбивали їхнього лідера. Великий, здоровенний чоловік спершу прийомом карате вибив пістолет з рук Вови, а потім схопив його за лікоть, заломивши руку йому за спину, а вільною рукою перерізав йому горлянку. Жанна заклякла на місці безпорадна, як лялька. Проте, нападник занадто поспішав, щоби роздивлятись навкруги. А дівчина стояла біля старої "Волги" у темному місці, до якого не сягало світло ліхтаря. Двоє вбитих Вовою лежали неподалік дороги. Ось-ось мав йти хтось з перехожих: чи то вигулювати псів, чи то поспішати додому. Вона була впевнена, що очі багатьох людей слідкували за місцем подій з вікон найближчих будинків. Постріли й голоси напевне вже привернули чиюсь увагу. Тремтячи, вона схопила пістолет та, намагаючись не дивитися на кров, яка темними струмками лилася по асфальту, побігла до машини. Там її чекали двоє з їх секти. Леонід з заднього сидіння стиснув їй плечі.

- Скоріше, люба, тікаймо, - глухим голосом пробурмотів Леонід, який завжди залишався на караулі - і тоді, коли вони вбивали ВІЛ-інфікованих газом, і зараз.

Ледве оволодівши тремтячими руками, дівчина відкинула з лоба вологе від поту волосся та завела машину.

12.

Усі члени секти, які колись перейшли на бік Вови, зібралися у тому самому будинку, де вони завжди збиралися. Жанна, як найближча подруга Вови, почала промову, вийшовши на середину великої холодної кімнати. У вікнах тремтіли голі гілки дерев, підкреслені світлом місяця. Наче щось живе та жахливе намагалося увірватися до них та знищити.

- Дорогі брати та сестри! З великим жалем я повинна повідомити, що наш лідер Вова Панько помер. - Жанна вже відкрила рота, щоб розповісти, як усе було. Проте з швидкістю світла у голові промайнула думка: "Якщо розповісти всім про жорстоке вбивство, то залякані цим злочином, усі розбіжаться... Невже Вова помер даремно?.."

- Нашого лідера вбив один з ВІЛ-інфікованих, які повзають перед Іваном Самсоновим та лижуть йому зад. - Жанна пройшлась повз своїх друзів. - Так, ми усі мріємо про ліки, які він нам пообіцяв. Проте, ми занадто добре знаємо цю людину, щоб їй довіряти. Він грається життями ВІЛ-інфікованих, аби зробити собі кар’єру. Потім, коли Іван депутатом - він стане для нас недосяжним. Тому, по-перше, ми повинні добити ту частину хворих, які сліпо вірять йому, як самому Богу. Чим менше нас залишатиметься, тим більше шансів на отримання ліків. - Жанна обвела усіх уважним поглядом. Кожен з них стійко пережив загибель Вови. Кажучи правду, вони вже досить отупіли від власних мук для того, щоб жаліти когось іншого. Єдине, що досі пекло їхні серця, була ненавість до здорових людей. Ця струна ще дозволяла грати на їх почуттях. - Тому ми продовжимо нашу діяльність, і ще у мене є ідея, як мати гарантію отримання ліків...

13.

Дмитро Самсонов саме повертався додому. Він йшов центральною вулицею, куди вечором напливала молодь з усього міста, як великі зелені мухи на зіпсовану їжу. Батько нещодавно купив йому квартиру у самісінькому центрі. Це сталося з двох причин. По-перше, Івану набридло бачити вдома синових коханців, які змінювались ледве не щотижня, а по-друге, квартира знаходилась неподалік офісу, тому Іван у разі необхідності міг легко контролювати її.

Дмитро йшов, не піднімаючи голови. Його ще турбувало, чи не заразився він СНІДом, хоча батько і запевнив, що інфекція не могла потрапити у кров. Раптом його погляд зацікавлено уставився на яскраву постать, що прямувала назустріч і різко виділялась із натовпу. Пофарбоване у жовтий колір волосся вкладалося у нетипову зачіску, зроблену з особливим смаком і надійно зафіксовану гелем. Риси обличчя вражали і водночас зачаровували своєю жіночністю. Тонкі губи виглядали сексуально. Яскравий одяг, дивні прикраси, манерна поведінка, кокетлива хода... Хіба можна перед цим встояти?!!

Дмитро і Леонід познайомились на тротуарі, там, де і зустрілись. І вже хвилин за десять сиділи на ліжку у теплій кімнаті. Очі Дмитра випромінювали нетерплячість, викликану сексуальним збудженням.

- Ніколи не сподівався познайомитись із таким чудовим хлопцем, як ти, - промовив він, не зводячи погляду з вузьких джинсів Леоніда, які повністю передавали рельєф його тіла. - Ти справді дуже мене приваблюєш, - сказав Дмитро.

Леонід поклав голову на подушку і зачаровано спостерігав за поведінкою нового друга. Отямившись, він запитав:

- Як щодо презервативів?

Дмитро обурено поглянув на нього, як на дідуся з консервативними звичками, і його ерекція трохи спала. - Я не люблю цих резинок, це все одно, що кохатись у скафандрі.

Леонід посміхнувся.

- Я з тобою згоден. Справді, без них значно краще. Але ж зараз епідемія СНІДу...

- Дмитро глибоко замислився і відкинувся на подушку. Він оглянув стелю, шафу, інші меблі, дзеркало, але нічого не сказав.

Леонід, не дочекавшись відповіді, продовжив:

- Ти колись перевірявся на СНІД? Особисто я це робив зовсім недавно і можу тебе запевнити, що інфекції у моїй крові немає.

Самсонов нахмурив брови. Його совість підказувала, що заради безпеки друга слід надіти презерватив, але хлопець, силою розвіявши сумніви, сміливо відповів:

- Певно, що перевірявся. Я - здоровий.

Він сказав це таким тоном, наче Леонід глибоко образив його своєю недовірою.

Коли акт кохання закінчився і Дмитро натягав на себе штани, Леонід, розвалившись на червоному зім’ятому покривалі, звернувся до друга:

- Коли матимеш змогу, перевірся на СНІД ще раз. Дуже рекомендую.

Остання фраза прозвучала з неприхованою ненавистю у голосі.

Далі порогу кімнати Дмитро так і не дійшов. Побитого і непритомного, його пронесли по темних сходах під’їзду та запхнули до старої "Волги", яка швидко зникла у темряві.

14.

Це був старий будинок за містом. Перше враження, яке могло скластись у випадкового гостя, було б не дуже приємним. "Мабуть, колишні хазяї довго намагалися його комусь продати та, розчарувавшись у своїх спробах, поїхали геть, залишивши на ще дореволюційній підлозі непотріб," - неодмінно подумав би той.

Леонід, Жанна й Андрій сиділи біля обігрівача, максимально наблизивши до нього долоні. "Ти можеш жити у бабусиному будинку, чи у своїх друзів, чи ще десь, але не ходи додому, не заражуй брата і сестру... Забирай нашу стару "Волгу", бери необхідні речі і навіть гроші, але не ходи сюди..." - зі сльозами на розпухлих очах говорила мати Леоніда, тримаючи розкритими вхідні двері, майже рік тому. У той день теж було холодно, хоч надворі вже панував березень. Тоді Леонід ще не знав, як складеться його життя, але справжні друзі допомогли йому "вижити". Вова запропонував своє житло на деякий час, а потім вони усі за ініціативою Івана Самсонова переселилися у будинки, які скоро мали знести. Там їх було багато - "снідоносців", усі розуміли і підтримували один одного. А тепер у зв’язку із жахливим вбивством Вови Панька усі розбіглися по домівках, а вони втрьох вирішили деякий час пожити у Леоніда.

- Треба комусь наглядати за Дмитром, щоби не втік, голосом начальника сказала Жанна.

- Він такий дурний, що не додумається до цього, - іронічно відповів Леонід. У нього був чудовий настрій, і він почував себе героєм.

З обличчя Андрія не сходила посмішка.

- Я тільки одного не розумію. Навіщо ти пропонував йому вдягти презерватив? Ми ж із самісінького початку хотіли його заразити... - вискалюючи білі зуби, запитав він.

- Я придурювався, це був жарт. Все одно хлопчина не вдяг би цю резинку навіть під прицілом, - впевнено відповів Леонід.

- А якби вдяг? - заперечила Жанна.

- У будь-якому разі у нас було б ще безліч шансів з ним переспати.

Леонід гордо демонстрував по черзі свої героїзм і геніальність, тому його друзі більше не хотіли з ним сперечатись.

З сусідньої кімнати, ледве тримаючись на ногах, вийшов Дмитро, який щойно опритомнів.

- І які у вас на мене плани? - скептично запитав він. - Хочете мене з’їсти?

- Ні, їсти ми тебе не будемо. Ти дуже брудний, - принюхавшись, сказав Андрій.

- Це добре, - монотонно промовив полонений. - Мене це влаштовує. А що ви тоді хочете?

- Хочемо витрусити з твого батька ліки, що продовжують життя ВІЛ-інфікованим. Він нам довго їх обіцяє... А тепер вбив нашого лідера, Вову Панька, і ми, як ти розумієш, не маємо іншої надії отримати цінний препарат інакше, як обміняти його на тебе.

- А, ви - "снідоносці"? - розчаровано констатував Дмитро. - Спробуйте. Може, хоч вам вдасться щось з нього видавити, - із байдужістю сказав він і зупинив свій холодний погляд на обігрівачі.

- Не дуже радій, - сердито промовила Жанна, насупившись, - якщо твій татко не заплатить, ти помреш.

- Все одно ви мене вб’єте, - монотонно сказав Діма, знизуючи плечима. Здавалось, що вже ніщо в житті його не цікавить, все набридло, і навіть смерть може бути розвагою. - Та й я вже двічі спав з ВІЛ-інфікованими. - Діма ківнув на Леоніда. - Він теж хворий на СНІД? Чи не так?

- Коли ВІЛ-інфекція входить у стан СНІДу, тоді люди дуже швидко помирають. Тому нам і потрібні ліки, які роблять повільним цей процес, розтягуючи його на роки, - вже серйозно відповів Леонід. Колишній коханець дивився на Діму з ненавистю. - Такі, як ти, які полюбляють кохатися без презервативів, поширюють цю жахливу хворобу! Якщо ти вже підчепив СНІД, то заслужив на це.

Діма тупо дивився на нього, як на частинку меблів.

- Тут холодно, і я хочу їсти. Ваша філософія мене не цікавить.

Андрій презирливо подивився на нього:

- Я за такого синка не дав би й копійки. Хоч у наш час на неї навіть сірників не купиш.

- На жаль, іншого такого дорослого і дурного у Самсонова немає... так що сподіваймося на краще, - тихо відповіла Жанна.

15.

Коли лист з погрозами прийшов до Самсонова, він і без того був у поганому настрої. Оперативники з міліції приходили на фірму, вели себе нахабно, натякали на його зв’язок з ВІЛ-інфікованими вбивцями. Він пригадав діалог з міліціонером, точніше, свій монолог. Він говорив це так, наче виправдовувався:

- Так, я керую організацією і чим можу, допомагаю ВІЛ-інфікованим. Ви, мабуть, розумієте, що на цьому частково побудована моя передвиборча кампанія, але я справді намагаюся по можливості відплатити своїм підопічним... Якщо хтось з членів нашого Центру і винний у злочинах, про які ви говорите, то я до їх оргацізації і здійснення не причетний. Звісно, мені дуже прикро... А про "снідоносців" я нічого не знаю. Ймовірно, що серед членів є і фанатики, це цілком нормально для людей, які живуть зі страхом перед неминучою смертю. - На обличчі Івана з’явилася маска щирого співчуття. - Дякую за інформацію. Ми обов"язково перевіримо склад організації і чим зможемо допоможемо рідній міліції.

Читаючи про сина, він думав: "Наскільки ж глибоко почали копати менти. Невже хтось із хворих заговорив? Ні, вони ж усі мріють про ліки. Навіщо їм закладати мене? Вова вже мертвий... А він знав про дрібні махінації з конкурентами..." Відкинувшись, Іван Самсонов подумав, чи дали його зусилля і ризик результат, на який він очікував. Так, кілька кандидатів задяки професійній роботі Ігоря вибули з передвиборчих перегонів. Але... їх все одно так багато... як грибів після дощу. Хоч до його особистих злочинів оперативники ще не дісталися, обмежившись запитаннями про його підопічних, але все ж Самсонов панічно боявся міліції.

Дивно, чому це члени Центру вдарились у злочинну діяльність? А ось тепер ще й син... Самі проблеми...

16.

Зірвавши свою агресію на секретарці, Ігор зайшов у кабінет Самсонова і різким рухом сів у крісло, яке по праву вже належало йому. Колишній опер, він отримав від шефа завдання розвідати ситуацію, що склалася серед членів Центру допомоги ВІЛ-інфікованим, а також вияснити місцезнаходження Дмитра.

Ігор виглядав стурбованим настільки, що його чергову ерекцію можна було помітити за виразом обличчя.

- Я слухаю, що у тебе, - не менш стурбовано запитав Іван свого найближчого помічника. Самсонов був неабияк наляканий приходом співробітників карного розшуку, тому і доручив Ігорю усе вияснити. Тепер його обличчя було незвичайно сірим, як після затяжної хвороби чи тривалого перебування у лікарні на державних харчах. За ці кілька днів у Самсонова навіть з’явилися зморшки.

- Добре, що ми швидко кинулися, вчасно відреагували на сигнал...

Самсонов ще більше зблід, а Ігор продовжив:

- Ситуація справді потребує швидкого втручання. А справи такі: члени організації розділилися на дві великі групи. Одні хочуть вбити чи заразити Ваших конкурентів, щоби Ви потрапили до парламенту і закупили необхідні їм ліки. Вони фанатично настроєні та, як бачите, не зупиняються перед крайнощами. Вони можуть створити нам серйозні проблеми. Я маю інформацію, що один із злочинців заговорив у міліції, тому опери вже знають про ту ситуацію, яка тут склалася... - Ігор звик говорити сухо, щоб його слова були чіткими, зрозумілими і не звучало нічого зайвого, що може втомлювати слухача - це в нього професійна звичка.

Самсонов нервово ходив кабінетом, притуливши пальці рук до чола, наче у такій позі вони допомагали йому думати.

- А що з другою половиною? - несподівано запитав він, напевне, завершивши свої розумові операції стосовно першої, як комп’ютерна програма дев’яностих років.

- А члени другої перетворилися на сектантів. Як ми і підозрювали, їх лідером і духовним наставником став Володимир Панько, якого ви так часто запрошували до кабінету і пригощали кавою.

- Я радий, що ми позбулися цього покидька.

- Не поспішайте радіти, краще послухайте, що я скажу вам далі...

Іван застиг біля свого столу, навколо якого намотував кола, і з острахом подивився на Ігоря. Він приготувався почути щось найгірше за останні дні. Ігор неквапно продовжив:

- Панько розробив власну філософію, що усе людство слід заразити СНІДом і у такий спосіб усіх зрівняти...

- Це божевілля! - вигукнув Іван не своїм голосом. - Якби я знав, що моя геніальна ідея вилізе мені боком, то ніколи не затівав би справи з цими фанатиками. - Він сів у крісло. - Хто б міг подумати, що їх світогляд настільки вивернутий?!

- Я маю вже точну інформацію, що саме Панько зі своїми однодумцями скоїли вбивство групи ВІЛ-інфікованих, що вбивали заради обрання Вас депутатом. І знаєте чому?! - Ігор зробив паузу, щоб наголосити, до яких дурниць додумуються "снідоносці". - Бо в них вірус вже видозмінений...

- Треба негайно щось робити. Діяльність цих божевільних може зашкодити моїй рептації.

- Якщо перших ще можна якось вмовити не вбивати, бо вони вам ще вірять, то других краще вбити - вони не стануть нікого слухати.

- То вбий. Ми можемо підкласти під їх казарму вибуховий пристрій. Тоді усі наші проблеми злетять у повітря в один момент.

- Було б непогано, але ми не можемо цього зробити з двох причин: по-перше, дивними вбивствами серед членів організації вже зацікавились професіонали карного розшуку, і вони мають певну інформацію, а по-друге, у цих "снідоносців" Ваш син.

Іван замислився, але швидко обірвавши глибоку думку, констатуючи, запитав:

- Вони називають себе "снідоносцями"?

Ігор схвально кивнув головою.

- Вони на повний голос і на кожному розі кричать, що вони "снідоносці".

- Який дурень придумав це слово? Вони точно хочуть похоронити мою виборчу кампанію разом зі мною.

- Міліція знає про існування секти "снідоносців". Я добре обізнаний з їхніми методами. Якщо їм це не набридне у найближчі дні, вони почнуть копати далі. Поки що у них немає доказів. Поки що... - Ігор загрозливо підвищив голос, зробивши наголос на останніх словах. - До того ж хіба міг я знати, що міліція зверне увагу на смерть нікому невідомого Вови... Проте зараз він відомий у відділку, як кінозірка.

Секретарка нечутно пробігла навколо них з чорною тацею, на якій ледве трималися, ковзаючи, як по льоду, дві чашки кави. Поставивши їх з блюдцями біля кожного з чоловіків, дівчина оглянула обстановку. Великий досвід допоміг їй зрозуміти, що бійки ще немає, але вона може невдовзі початись, тому дівчина швиденько вийшла.

- А ще мій син... Я не можу дозволити йому померти. Дружина мене вб’є, якщо я це допущу, - схопившись долонями за голову, Самсонов тихо застогнав. Ігор почав цікавитись своїми нігтями, щоб тільки не дивитись на жалюгідного шефа, тому що тягар відповідальності зараз впав на нього. Поглянувши на каву, він побачив своє відображення. Опустивши ложечку у цю темну отруту, він розмішав цукор, щоби тільки не дивитись у власні очі, бо в них була жага вбивства. За це його викинули з міліції. Звісно, жорстоке поводження з затриманими було майже безкарним, але якогось дня начальник сказав: "Ти перегнув палицю, хлопче,"- і звільнив з роботи за скороченням штату. Тоді він ледве не до смерті побив одного багатенького синочка бізнесмена, добре, що його самого за це не вбили. Тому Ігор так і не одружився, побоюючись у нападі гніву відправити на той світ жінку і дітей. Колись він уже вбивав повій. Можливо, безкарність призвела до того, що Ігор втратив обережність...

17.

Костя Ялишев з Олексієм Соколом сиділи у кафе, навпроти вікон фірми Самсонова. Вони вибрали саме це приміщення, тому що скляна стіна дозволяла, не привертаючи до себе уваги, спостерігати за вікнами фірми. Крізь розсунуті жалюзі вони могли бачити, як бізнесмен розмовляє з якимсь типом.

- Щось він дуже нервує, - із задоволенням промовив Олексій, - от не думав, що ми з тобою такі страшні, чи може, проблеми з їх "снідоносцями" видались більш серйозними, ніж вони думали?

- Здається, я знаю того типа, з яким Самсонов п’є каву, - замислено промовив Костя, з напруженим виглядом покусуючи губи. - Його тихенько виперли з міліції роки два тому. Здається, він побив ледве не до смерті якогось хлопця на вулиці, проте свідки не бажали відкрити душу міліції. Він якось виплутався... - впевненіше продовжив Костя, відпиваючи великий ковток чорної кави. - Здається, його звуть Ігор. Усе інше про нього ми можемо перевірити.

- Якщо це така неприємна істота, - Олексій теж ковтнув і скривився, наче йому підсунули гірку мікстуру, - цікаво, що їх може об’єднувати? Ігор не схожий на співробітника фірми, варто подивитись на його джинси.

- Гадаю, - продовжував розвивати свою думку Костянтин, - він робить для майбутнього депутата брудні справи.

- Якби дізнатися, про що вони говорять! У них такі нещасні обличчя, що аж приємно дивитись. - Олексій посміхнувся.

- Треба організувати стеження за Ігорем. Думаю, це може привести нас до "снідоносців".

- Якщо вони - фанатики, а Самсонов - їх гуру, невже ти думаєш, що вони заговорять? Яке обвинувачення ми їм висунемо? Не можна заарештувати людей тільки за те, що вони хворі на СНІД, - з гарячністю відповів Олексій. Насправді він трохи співчував хворим, яких, він був у тому впевнений, використовував бізнесмен.

- Пошукаємо в них пістолет і балончики з газом, якими отруїли деяких з Центру Самсонова.

- Боюся, цей Ігор повбиває усіх "снідоносців" ще до того, як ми нападемо на їхній слід.

- Тоді будемо діяти, як домовились: порахуємо трупи і закриємо справу, - Костянтин говорив напівжартома, але у глибині душі молився, щоб саме так і сталося.

18.

Костя з Льошею повернулись у відділок пізно ввечері. Це була п’ятниця, і саме в цей день їм видавали зарплату, що останніми роками перетворювалося на справжнє свято.

Після гучного застілля, на якому урочисту промову виголосив сам начальник карного розшуку, охоронці закону, зважаючи на пізню годину, неохоче почали розходитись по домівках. Костя Ялишев без особливого бажання спробував піднятись, спираючись м’язистими руками на письмовий стіл. Голова у нього ще не боліла, а от самостійно пересуватись він уже не міг.

- Мабуть, сьогодні залишусь ночувати тут, - звернувся він до Олексія.

- Як хочеш, - нейтрально відповів той, - але нам ще треба відвести додому шефа.

Ніч була темною і на диво теплою. Сніг знову розтанув (він робив це щотижня), хоч владу утримував лютий.

- Миколо Карповичу, ми вже третю годину ходимо по цих темних вулицях, а Ви усе не зізнаєтесь, де живете, - скоромовкою промовив Костя, з голови якого вже трохи вивітрився алкоголь. Судячи з інтонації, терпець опера вже увірвався. Та й до цього моменту він встиг замерзнути.

Шеф, здається, вирішив погратись у партизана часів Великої Вітчизняної. Можливо, він отримував неабияке задоволення від того, що підлеглі усіма способами намагаються вибити з нього інформацію про місцезнаходження його житла, але їх зусилля виявляються марними. Та насправді язик не підкорявся начальникові і замість чітких слів видавав безтямне бурмотіння. Намагаючись щось сказати, він піднімав праву руку, і куди вона показувала, туди його і вели. Якби професійні детективи були трохи уважнішими, то помітили б, що рука завжди показує туди, куди повернутий торс. Начальник вкотре спробував щось сказати, зробивши рукою автоматичний жест.

- Миколо Карповичу, ми вже були у тому кінці міста. Більше не підемо, - виснажено зойкнув Костя. Він уже міг майже рівно ходити.

- Будь ласка, Ваші документи, - почувся звичайний тон міліціонера, і у полі зору на відстані півметра з’явилися два образи на диво знайомої хлопцям форми, тільки їх така сама з дня видачі традиційно висіла у шафі на роботі.

Оперативники, як один, швидко витягли ксиви і моментально потверезіли, від чого у молодих сержантів очі вилізли на лоба, і побоюючись за свою долю і подальшу кар’єру обидва охоронці закону непомітно зникли у темряві.

- А в мене є ідея, - звернувся до друга Олексій. - Якщо Ігор працює у Самсонова, він, мабуть, і займався вбивствами "снідоносців". Чистив ряди, щоб різний бруд не потрапив у пресу. Подумай, кому ж ще цим займатись, як не колишньому оперу! - вигукнув Костя, переповнений п’яними емоціями. - Адже Ігор вміє і вбивати, і розслідувати, і професійно замітати сліди. До того ж він чудово знає нашу систему і має багато корисних знайомств. Будь певний, Ігор на фірмі далеко не остання людина. Я навіть думаю, що він власноруч убив Вову Панька.

- Розумно говориш і правильно мислиш, - несподівано заговорив Микола Карпович, може, від того, що до них причепилися менти, а може, почув рідну тему...

- Але в нас немає доказів, щоб його заарештувати, - понуро відгукнувся Костя.

- Що будемо робити? - Олексій гордо підняв голову.

- Єдине, що ви можете зробити, це обережно допитати співробітників фірми. Вони можуть багато знати чи підозрювати, і якщо їх щось не влаштовує, вони швидко усе розкажуть, - тверезо промовив шеф і, озирнувшись навколо, додав: - Так, хлопці, щось ви мене не туди привели.

19.

- Бажаєш почути гарну новину? - наступного дня після частування веселий та життєлюбний Олексій звернувся до "товариша по нещастю", тобто по справі "снідоносців".

- Чому цю кляту справу навісили на нас? - із жалістю до себе запитав Костя, наче не чуючи питання. Його голова боліла ще з вечора. Ні, це було не похмілля, він застудився, "вигулюючи" шефа містом.

- Секретарці Самсонова понизили зарплату за підслуховування, - Олексій підморгнув другові. - Зараз вона люта-прелюта. Щойно дзвонила і готова співати, як соловейко у парку. Вона запрошує нас до себе додому - готує вечерю і пляшку вина.

- То це буде вечірка чи зізнання? - невдоволено пробурмотів Костянтин, простягаючи руки до електрочайника. Налив у чашку, де вже сумувала заварка з цукром, окропу, потім почав зігрівати долоні, притуливши їх до чашки.

- Спочатку зізнання, а потім і випити буде можна. Хай у дівчини трохи язичок розв’яжеться, - Олексій знову підморгнув.

- Так. Це добре. А в тебе нема аспірину?

20.

Діма дуже змерз у сірому неопалюваному будинку. До того ж його зв’язали і кинули на ліжко. Добре, хоч ковдрою прикрили. Проте валятися і повільно перетворюватися на заморожене м’ясо було не дуже приємно. Перший раз за все життя йому хотілося додому. Навіть пика батька здавалась не такою гидкою, та й минуле життя не видавалося таким нестерпним.

- Слухайте, - роздратовано крикнув він, смикнувшись на ліжку, як гусениця, яка повзе по дереву. - Мені дуже холодно і я хочу їсти. Ще б випити чогось гарячого!

Андрій індиферентно поглянув на полоненого. Сам він, сидячи на драному кріслі, пив гарячу каву, біля нього сиділа Жанна, тепло вдягнена.

- Сьогодні предки вдома залишили мені гроші, - вона втомлено посміхалась. Тягар відповідальності майже знесилив її, відбираючи останні крихти життя. - Я принесла ще кави у термосі. Зараз вона на кухні. Їжу я добре загорнула, щоб вона була теплою.

Діма зрозумів, що він для них не існує, що він непотріб, про який можна забути, і йому стало страшно. Жанна знову почала дивитись у порожнечу. Андрій, теж отупілий, ледве її слухав.

- Якби наші батьки не викинули нас з дому! - зі стражданням у голосі промовила дівчина. Вона наче ожила: - Яке вони мали на це право?!! Наче ми... якісь... жахливі істоти.

- Так, - Андрій став сумний. По ньому було видно, що він боляче переживав несправедливість. - Коли мої батьки дізналися про мою хворобу, вони почали боятися мене. Скільки разів я казав їм, що у звичайному житті я безпечний для них! Вони не вірять!

- А мої віддали мені цю дачу, де є тільки поганенький город та старий будинок, у якому зимою, та й влітку холодно, як у погребі. А запалювати дрова у грубі небезпечно, тому що можна задихнутися чадом або зробити пожежу. Звісно, її ніхто так і не полагодив, хоча й обіцяли... - Леонід гарячкував.

- Нічого не вдієш, - з сумом сказала Жанна. - Усі вони нас бояться. І доки ми не заразимо більшість людей на цій планеті, усі поводитимуться з нами однаково...

- Ну дайте трохи кави, - плакав Діма, відчуваючи себе знесиленим. "Ці божевільні, напевне, можуть довести мене до голодної смерті, просто... забувши про мене," - майнула в його голові жахлива думка. Те, що "снідоносці" і після цього не обізвались, зміцнило в ньому цю впевненість.

21.

Секретарка Олена Дмитрівна зустріла слідчих, намагаючись приязно посміхатись. Але червоне, набрякле від сліз обличчя, червоні втомлені очі з синцями під ними демонстрували її поганий настрій. Стіл був накритий. Усього було по троху, навіть бутерброди з червоною ікрою.

- Роздягайтесь у коридорі та вибирайте собі капці, їх там багато. Які на вас дивляться, ті й взувайте, - сказала Олена, застібаючи кілька гудзиків на теплому халаті. Трохи зніяковівши, міліціонери сіли за стіл. Хазяйка ввімкнула радіо, вловивши якусь веселу мелодію. Її погляд, наповнений відчаєм, без слів вказував на її душевний стан. Проте голодну міліцію це не збило з пантелику. Вони дуже швидко майже усе з’їли. Секретарку навіть не треба було допитувати чи тиснути на неї: вона сама почала зізнання:

- Цей бізнесмен вже дістав мене, - зі злістю почала вона. - Іван завжди зривався на мені. Коли в нього були проблеми, я дізнавалася про них першою. Він дуже нервовий тип. Йому у психлікарню треба без черги, - зірвалась вона на крик. Замовкнувши, Олена залпом випила чарку червоного вина.

"Коли ще так доведеться поїсти?" - з сумом подумав Костя, споглядаючи залишки їжі, але відірвавши від них погляд, звернувся до Олени:

- А що він вам не дав? Грошей? - з невинним виглядом запитав він.

- Ні! Він навіть не заплатив мені за останній місяць, таке падло! - Всміхнувшись, дівчина витерла сльози долонею. - Тому я й хочу усе про нього розповісти. Дуже добре, якщо ви його посадите. А ще разом з ним було б непогано знайти місце цьому Ігорю, його помічнику.

- Ігор - помічник Івана Самсонова? - перепитав Олексій, хоча вже дійшов цього висновку раніше. Він поставив підборіддя на переплетені пальці.

- Так воно і є! Проте найменше за все Ігоря цікавлять справи фірми. Він зовсім не розуміється на бізнесі, - продовжувала інформувати їх Олена. - Ви знаєте, яку вони мені характеристику написали, на випадок, якщо я звільнюсь? - як полюбляють жінки будь-яку бесіду перевести на особисті проблеми, так і Олена все норовила поговорити про себе. - З такою характеристикою мене не візьмуть навіть у прибиральниці!

- Звісно, це дуже погано, - без усілякого співчуття промовив Костянтин, наливаючи їй ще вина. Обидва опери майже не пили на завданні. До того ж вино обидва ненавиділи, звикнувши до горілки. - Але повернемось до справи.

Розчаровано Олена позіхнула:

- Я ніколи не бачила, щоб Ігор займався нашим бізнесом. Це завжди робили співробітники фірми, а наказував їм сам Іван Самсонов. Гадаю, Ігор робив за наказом шефа брудні справи. В останній день своєї роботи я випадково почула під дверима, - Олена почервоніла. - Зазвичай я не маю звички підслуховувати, проте вони розмовляли на підвищених тонах... Бесіда стосувалася старшого сина шефа - Дмитра. Здається, його викрали "снідоносці". І Іван пропонував когось з них вбити. - Далі Олена розповіла про розкол серед членів Центру і висловила припущення, що Дмитро знаходиться в руках команди недавно вбитого Вови Панька. - Після цих слів дівчина знов почала жалітись. Але друзі швидко з нею розпрощалися.

- Нам потрібно знайти цих "снідоносців" раніше за Ігоря, - з нарячністю сказав Костя, ще більше прискоривши ходу. Сіре небо било їх холодним вітром, проте зайняті обговоренням справи, хлопці цього не помічали, закутавшись у свої куртки.

- Якщо ми знайдемо Діму першими, можливо, він дасть показання на батька.

- Точно! Він буде дуже злий від того, що татусь його не врятував. Ттеба буде натякнути, що в міліцію він такоеж не звертався... Якщо розізлити цього хлопця, він здасть свого батечка разом з тельбухами, - погодився Олексій.

- Так, якщо ці ненормальні його не вбили.

- Гадаю, що не вбили, бо нам би уже привезли труп. До того ж цим фанатикам щось треба від бізнесмена. Навіщо їм ризикувати?

- Якщо вірити Олені, спільникам Панька потрібні гроші для лікування, обіцяні Самсоновим, от вони і утримують синка бізнесмена... Знаєш, їм вже нічого втрачати... Можливо, Іван натравить на них цього вбивцю Ігоря. Це було б цілком імовірним. За викрадення сина, за те, що вони багато знають про його афери...

- Отже, є один спосіб знайти Дмитра - це простежити за Ігорем.

Олексій подивився на небо, наче сподівався побачити на ньому сонце. Але сонця не було. Нависали, як насуплені темно-сірі брови, важкі вологі хмари. Усе обіцяло сніг.

22.

Автомобіль мчав заміською дорогою, набравши небувало-небезпечну швилкість в умовах мряки і грязюки від розталого снігу на узбіччях. В салоні було тепло і затишно, якщо не звертати уваги на густий смог цигаркового диму. Руки Ігоря легко втримували кермо, у погляді не було жодного напруження, що створювало образ чоловіка, впевненого у собі і який точно знає, що робить і робить це правильно. Повз автомобіль пролітали голі дерева і сині ялинки.

Ігор володів інформацією. Він був спеціалістом у своїй галузі. Поговоривши з суперниками Вови Панька, він дізнався кого саме слід шукати. "Найближчими друзями й помічниками Вови у його справах були Леонід, Жання та Андрій," - радіючи від того, що стали комусь корисними, наперебій розповідали "снідоносці". Вираховуючи їх прізвища по картотеці (це було зовсім не складно для колишнього опера), Ігор подзвонив старому знайомому в міліцію і попросив по базі даних подивитись адреси своїх підозрюваних.

- Так, - сказав він Самсонову, зайшовши до його кабінету, я вже знаю, де прописані наші викрадачі, тому зараз поїду й поговорю з їх родичами та знайомими.

Представившись оперативним співробітником карного розшуку, Ігор показував ксиву, добре підроблену, завдяки якій співрозмовники легко йому довіряли.

- Мій син живе разом зі своїми друзями по нещастю, але, здається, він часто буває на нашій старій дачі, тому що, коли я востаннє туди навідувалась, обігрівач був пересунутий на середину центральної кімнати, - трохи хвилюючись від несподіванки, розповідала мама Леоніда, молода красива жінка.

"Швидше за все, Дмитра утримують на тій старій дачі. Навряд "снідоносці" мають інше місце для переховування. Та навіть якщо ні, все одно це слід перевірити, - думав про себе Ігор, нервово стискаючи пальцями кермо. Він уважно дивився на дорогу перед собою та інколи у дзеркало, хоча автомобілі тут траплялися рідко. - А що це за машина? Вона від самого міста їде за мною і тримає одну й ту саму відстань. До того ж, кому, крім мене, треба летіти на такій швидкості по мокрій дорозі?" - підозріло запитував Ігор сам себе. Він збавив швидкість, і відстань мід автомобілями скоротилась. - Отакої! Міліцейські номери!" - вигукнув він, уважно придивившись.

Уперше за багато років Ігор розгубився. Він зрозумів, що за ним стежать, але не знав, як вчинити. Якщо їхати далі (а їхати йому, крім як за Дмитром, більше нікуди і ні до кого), то менти здогадаються, що Ігор їх помітив і щось приховує. А якщо розвернеться й поїде назад - те ж саме.

Ігор зупинив автомобіль і вийшов на узбіччя. "Коли вже потепляшає?" - подумки запитав сам себе він і, розстебнувши ширинку брюк, опорожнив сечовий міхур.

- Це ж треба! Проїхати двадцять кілометрів за місто, щоб сходити в туалет! - вигукнув Олексій, який сидів за кермом. Він відвів машину за поворот так, щоб через високу траву, яка збереглася з осені, бачити Ігоря.

- Мабуть, він соромився це зробити у місті. Навколо ж люди! - висловив свою думку Костя. Але обидва опери вже зрозуміли, що Ігор по саму зав’язку у бруді і під нього слід інтенсивно копати...

23.

Костя з Олексієм зробили те саме, що й Ігор. Тобто, дізналися, де мешкали "снідоносці". Олексій засів обдзвонювати помешкання Жанни, Андрія та Леоніда, і після години спорадичних бесід здивовано поклав слухавку. Подив на його гарному обличчі з чорними, як ніч, очима та чорнявим волоссям повільно перетворився на знак питання.

- Ну. Що таке? Невже хтось зізнався по-телефону? - обірвав його думки Костя, зацікавлений.

- Ти уявляєш, більшість цих хворих на СНІД не мешкають у своїх домівках.

- Я зрозумів, чому ти виглядаєш так, наче тебе по голові вдарили чимось важким, - зіронізував Костя. - Нам буде важко дізнатися, де вони тримають викраденого синочка Самсонова, чи не так?

- Та не тільки це, - Олексій постукав пальцями по столу, на якому валялися різні папки, старі газети, якісь папірці з неясними вказівками чи квапливо записаними номерами телефонів.

- Більшість з родичів зі злістю казали, що викинули з дому заразних діточок. Наче маленьких цуценят утопили. Ні краплини жалю, лише полегшення… Я їх убив би, якби був "снідоносцем"! - гарячкував хлопець, намотуючи кола навколо столу, де спокійнісінько, наче цар на троні, сидів Костянтин. - І я трохи розумію, що ми самі, тобто наше суспільство роблять людей, які захворіли на СНІД, такими жорстокими! Я їм навіть трохи співчуваю…

- Моє ти великодушне сонечко! - насмішкуватим тоном проговорив Костянтин. - Мені шкода тебе розчаровувати, але ми працюємо у міліції, а не у психлікарні! Тому наш обов’язок не занурюватись у нетрі підсвідомості, а якнайшвидше зловити та посадити цих ненормальних. Сподіваюсь, ти цього не забув? І вір мені чи не вір, я їм зовсім не співчуваю! Тому що людина може залишитись людиною, навіть якщо хворіє на СНІД.

- Добре! - Олексій, протестуючи, підняв руку. - Не будемо сваритись. Я свій обов’язок знаю.

Костянтин замовк. Він розумів почуття більш романтичного Олексія, проте, не поділяв їх. Для нього людство ділилося на дві категорії: міліція та злочинці. Інші громадяни були сіреньким фоном повсякдення. Втім, як і кожна людина, він складався з протилежностей. Костя до безтями кохав свою дружину, і вона ніколи не здавалась йому сіреньким фоном.

- Ти знаєш, я теж не дуже сумував із приводу смерті Вови, хоча так і не сказав тобі про найголовніше! Я дізнався, що у Леоніда є своя дача, яку йому віддали родичі. До речі, - Олексій нахилився та довго копирсався у столі й за деякий час "виорав" нову карту, куплену у метро. Розклавши її на столі поверх іншого сміття, він провів нігтем по одній з доріг. - Ось тут! - він постукав по малюнку, - ми з тобою й побачили Ігоря коли він поливав сечею травичку. А ти знаєш куди веде ця дорога? До дачного будинку Леоніда!

Схопивши, Олексія за руку, Костя потягнув його з кабінету, як козу за роги.

- Я впевнений, на цій дачі "снідоносці" й тримають Дмитра! Нам конче необхідно з’явитись там раніше за Самсонового помічника.

Продовження