Почну із заперечення: я не підтримую голодування як спосіб боротьби за щось чи проти чогось в нашій державі. Одна справа, коли про голодування оголошують народні депутати, які ховаються за депутатською недоторканістю, особистими охоронцями, грошовими статками, за які в разі чого можна поправити здоров’я чи взагалі дременути з країни в цілях безпеки, націленість на них фото- і телекамер, які в разі чого передадуть в маси незручні для влади картинки... вже не говорячи про дивіденди від таких «інвестицій» на шоу Шустера і йому подібних.
Інша справа, коли на знак протесту голодують прості люди, студенти, яким немає за що сховатись. Та чи варто з теперішніми державними мужами говорити мовою голодування, показового принесення себе в жертву за ідею? Судячи з вражаючого розриву між бюджетними витратами на лікування депутата і лікування звичайного громадянина, можна сказати одне: для цієї держави здоров’я і взагалі життя громадянина не є цінністю.
Але судити слід не лише за цим. Протягом майже століття влада в Україні ментально більш-менш однакова, адже докорінної зміни влади так і не відбулось, відбувається лише зміна поколінь. Ця влада не розуміє мову голодувань за ідею, вона розуміє мову голодоморів за ідею.
Втім оголошення голодування – це величезний особистий подвиг молодих людей, які облаштувались на сходах Українського дому. Це сміливо висловлена незгода з різними формами утисків і несправедливістю, зневажанням владою своїх громадян (хоча офіційна причина – відстоювання прав української мови), це бажання кращого життя собі і країні, керунок упевненим відчуттям власної правоти. А ще – це симптом здоров’я нації. Зазвичай слово «симптом» застосовується для ідентифікації хвороби, у нас же навпаки – слід шукати симптоми здоров’я. Відомо ж, що найсильніших, найстійкіших, найвольовитіших, найзавзятіших, національно орієнтованих, здатних незалежно самостійно мислити і боронити своє, стійких до пропаганди – винищували фізично, залишаючи покірних, боязких, здатних змиритися з долею аби не було ще гірше та аби фізично уціліти.
Не надто масова акція протесту на сходах Українського дому, поодинокі спалахи мітингів за українську мову в регіонах, «прикованість» значно більших мас до екранів телевізорів та інтернету, просто байдужість чи нестримна ненависть до всього українського (чого теж немало) – це і є картинка здоров’я нації.
Тепер, власне, репортаж зі сходів Українського дому.
Як відомо, 6 липня опозиційні політики оголосили «перемогу», за деякими уточненнями – «проміжну перемогу», і залишили Європейську площу разом з усією партійною символікою. Однак, люди, які вийшли до Українського дому, не зрозуміли, в чому «перемога» і залишились на сходах відстоювати свої права та інтереси своєї держави. А деякі оголосили про голодування.
Найтяжче бути першим, тому просто не маю права не назвати перших чотирьох молодих людей, які на знак протесту проти «мовного» закону оголосили про голодування: Петро Шкутяк, Анна Ющенко, Ольга Довганюк та Олександр Капінос. Чи не щодня до них приєднувались нові голодувальники. Зараз, коли вже чотирьох з них в різні дні забирала «швидка», це по суті перетворилось на голодувальну естафету.
Більшість людей, які приходять до Українського дому - не голодують. Вони підтримують голодуючих, знайомляться, спілкуються і своєю присутністю висловлюють протест проти існуючого режиму і дій влади щодо мови зокрема.
Найцікавіше, що відбувається на сходах – це щоденна насичена культурна програма (майже нон-стоп). Тут і велика кількість лекцій з мово-, літературо-, народознавства, історії, правознавства та інших актуальних тем. Тут виступають виконавці народних пісень, сучасні українські музичні гурти, барди, літератори, зокрема багато поетів, дисиденти. Проводяться майстер-класи з рукоділля, кінопокази і кіноанонси сучасного українського кіно і мультиплікації (де ще ви таке побачите?) і класики. Організовано бібліотеку.
Окремо хотілось би показати боротьбу за територію біля Українського дому.